Чому рипить сніжок?
А й справді, чому рипить сніжок? Не знаєте? То я вам розповім. Якось ішов лісом Дід Мороз. Нечутно, по м'якому, наче вата, сніжку. Стомився. Присів на пеньок, а мішок з гостинцями поруч поклав. Довгу бороду гребінцем розчесав. Дивиться, аж під ялинкою зайчик сидить і плаче. Дідусеві жаль стало зайчика. Підійшов до нього й питає: «Чому це ти, вуханчику, плачеш?» А той, схлипуючи, відповідає: «Заблукав, додому ніяк не втраплю!»
Здивувався дідусь: отакої, заєць - і раптом заблукав у лісі. Як же те могло статися? Все ще схлипуючи, куцохвостий розповів старому свою пригоду.
Уранці він гуляв з братиками та сестричками на галявині. їм було весело, так добре стрибати з розгону в снігові кучугури, що й незчулися, як мисливець підійшов. Пролунав постріл. Зайчата кинулися тікати. Найдалі, в лісову гущавину, забіг той зайчик, якого оце й зустрів Дід Мороз...
Добрий дідусь заспокоїв малюка, і вони разом швидко знайшли стежину до заячої хати. А там уже зібралися його братики й сестрички. Всі живі та здорові. Мама з татом уже ходили шукати свого найменшенького. Шукали, шукали та вже й зневірилися, що він живий. Ото радощів було, коли побачили свого синочка та ще й з Дідусем Морозом!
Дідусь привітав усю заячу родину з Новим роком, гостинці роздав: кожному по великій соковитій морквині. А на прощання, погладжуючи довгу бороду, сказав: «Я зроблю так, що сніжок рипітиме. Щоб ви, зайці, чули, коли хтось буде до вас підкрадатися».
Як сказав, так і сталося: відтоді сніжок і рипить, тобто попереджає зайців та інших беззахисних звірів про небезпеку. Ось так: рип-рип, хтось іде, пильний!
(Василь Струтинський)
http://doshkolenok.kiev.ua/skazki-legendy/659-zymovi-kazky.html
Про неслухняного зайчика і перший сніг
Маленький зайчик народився, коли було вже холодно: з дерев позлітало листя, а на землі не було ані травиночки. Але зайчик не мерз – майже весь час він проводив, тулячись до теплих боків мами і тата. Так і підріс, але від батьків ні на крок не відходив. Змучилися вони, але вухань ніяк не хотів сам зоставатись – одразу плакати починав.
І хоч казали йому батьки: «Зайчику, треба дорослішати. Вчися у нас потроху, бо скоро житимеш сам, і буде тобі тяжко» – не хотів малий нічого робити.
Однієї ночі зайчик дрімав собі, звично гріючись біля батьків і не помітив, як з неба пішов сніг. Спочатку сніжинки неквапливо падали на землю, укриваючи її товстим білим простирадлом, але потім піднявся вітер. Він ставав все сильнішим і сильнішим, і ось вже люта завірюха запанувала над полем, де жили зайці.
Прокинувся зайчик від того, що змерз. Відкрив маленькі оченята, глипнув по сторонам – і не побачив мама і тата. Навкруги була біла пустеля, панувала тиша і жодної живої душі не можна було побачити в цей час на засніженому полі.
«Мамо! Тату!» – крикнув зайчик, але не отримав відповіді. Стало малому лячно. Сидить він собі посеред снігу, очі заплющив і тремтить від страху і холоду.
– Цвірінь! Цвірінь! Сидить зайчик сам-один! – пролунало згори. Малий розплющив одне око – а то на гілці куща сидів горобчик і дивився на зайчика несмішливо.
– Чого дражнишся? – спитав зайчик ображено.
– Цвірінь! Цвірінь! Не ображайся. Я коли сміюся, тепліше почуваюся. – зізнався горобець.
– Зрозуміло, – зітхнув вухань.
Побачив горобчик – щось не так з малим. Підлетів поближче.
– Що сталося? – спитав.
Зайчик і розказав про свою біду. А коли про батьків казав – не витримав і заплакав.
– Не плач, зайчику! Я допоможу тобі! – пообіцяв горобець. – Збирайся в дорогу – підемо твоїх батьків шукати.
А зайчику що збиратися: вуха, лапки, хвостик – все при собі. Можна було б попоїсти на доріжку, але звик зайчик до смачного маминого молочка. А де його візьмеш серед поля? Спробував було вухань сніг їсти – але виплюнув, бо холодно і несмачно було.
Отож попрямували вони: горобчик над землею летить, а зайчик по сніжним кучугурам стрибає. Раптом горобець шуганув вниз і закричав:
– Вовк! Ховайся, зайчику!
Зайчик з переляку на горобця стрибнув. Собою пташку закрив – а далі не знає, що робити. Втікати? Так наздожене його великий вовчисько. Гукати маму і тата? Так марно… Сидить собі вухань и тремтить від страху.
Аж ось і справді з-за горизонту з’явився вовк – величезний, сірезний, очі блищать хижо, а з пащі слина капає. Зайчик аж закляк з переляку – сидить, а навіть дихати боїться. А вовчисько роздивився все навколо, прогарчав сердито та далі побіг.
Ще довго вухань не міг до тями прийти, І коли заспокоївся, випустив, нарешті, з-під себе горобчика. А той сміявся, аж луна йшла.
– Оце так спіймав облизня вовчисько!
– А чому він мене не помітив? – не зрозумів зайчик.
– Як чому? Ти ж білий, і сніг білий. Ти ліг на сніг и став схожим на невеличку грудку, – пояснив горобчик. – Це ж просто! Хіба батьки тебе не вчили?
– Я їх не слухав – тяжко зітхнув малий.
Попрямували вони далі. Недовго пройшли, а вухань зупинився біля високого дерева.
– Не піду далі. Їсти хочу, сил не маю – закапризував.
– Так поїж кори з дерева – запропонував горобець.
– А хіба її їдять?, – здивувався зайчик. – Це ж не смачне молочко.
– Ви, зайці, їсте. Ти вже майже дорослий, тожж і тобі можна поласувати. Хіба тебе батьки не вчили? – спитав горобчик.
– Я їх не слухав – похнюпився вухань.
Тільки захотів малий поласувати – аж ось знову вітер піднявся, замело-захурделило в полі. Все навколо почало засипати снігом. Незчувся вухань, як і його підхопив рвучкий вітер і поніс кудись далеко-далеко. Тільки й встиг малий почути на прощання від горобчика: «Треба сховатися за деревом! Хіба тебе батьки не вчили від завірюхи ховатись?».
«Я їх не слухав» – сумно подумав зайчик і заплющив очі…
– Зайчику! Синку! Прокидайся їсти!
Не вірячи своїм вухам, малий відкрив очі – і справді, перед ним стояли його мама і тато. Як же кинувся до них вухань, як сильно ткнувся носиком в теплі боки батьків!
– Тату! Мамо! Зі мною таке сталося! – почав було розповідати він…
– Тобі наснилося, синку. Просто наснилося, – заспокоїли тато й мама малого.
Чи справді це був сон, чи ні – знають тільки батьки зайчика та хитрий горобчик. Але з того часу зайчик завжди слухається батьків, вчиться у них всьому та потроху дорослішає. І вже не боїться зоставатись наодинці, бо знає, як обдурити вовка, як і що можна їсти дорослому зайцеві, та як сховатися від завірюхи.
(©Сергій Носенко)
http://kazka.text.in.ua/?p=85
Падав перший сніг
Того вечора місяць так і не присвітив на землю: його сховали велетенські сиві хмари.
Ці поважні тітки зависли над землею і сперечалися, з котрої з них має впасти перший сніг.
--З мене, бо я найстарша. Я ношу воду вже два тижні, і ніде не могла знайти сухого місця, щоб пролитися дощем.
-- Та ні, з мене піде перший сніг, -- сказала найбільша.
Саме вона й сховала майже всі зірки і ріжок місяця.
-- А можна мені посипати снігом. Я лише вчора народилась, і так хочу щось зробити цікавіше, ніж політати з вітром.
Хмари так зосереджено сперечалися, що ніхто з них не помітив: з кожної почав падати сніг.
Малесенькі сніжинки відразу ж підхопив вітерець і закружляв їх у таночку. Ці біленькі пухкенькі діти хмаринок легко підіймалися вгору й падали донизу.
-- Ура! Сніг пішов! -- закричав з подвір'я маленький Богданчик, що поспішав з батьками від бабусі.
І батьки, посміхнувшись, згадали дитячу пісеньку:
-- Падай, падай, сніженьку,
Простели доріженьку...
Перша сніжинка, схожа на крихітну павутинку приземлилась Богданчику на носа. Хлопчик весело посміхнувся, розглядаючи візерунок.
І вже десятки й сотні інших сніжинок тонким шаром вкривали засохле листя, траву, дерева, будинки і поодиноких людей, що поспішали сховатися від морозу за дверима домівки.
Тільки вгорі поважні хмари вже перестали сперечатися, а й далі всі разом посипали землю білим снігом.
(© Солтис-Смирнова Марія Петрівна)
http://talesworld.org.ua/node/313
|
