Казка про Сніговичка
Того року зима запізнювалась.
Осінь посипала землю рясними дощами, тому діти, які не могли погуляти через калюжі, що швидше нагадували озера, сумно сиділи біля вікон і просили у неба снігу.
Якось ввечері різко похолодало.
Грізні дощові хмари змінилися на сиві-сиві. Та такі важкі, що здавалось, наче в наступну хвилину ці небесні мішки розірвуться, а на землю посиплеться сніг.
Та зима не поспішала.
Спочатку вона заморозила невеликі озерця,що залишились від довготривалих дощів.
-- Ура, ковзанка! -- кричали діти, які поспішали додому з садочків і шкіл.
Малюки хапались за руки батьків чи друзів, і весело сміючись, каталися.
-- Ой! -- почулось неподалік.
Це малюк з червоними, як мак щічками не втримався за мамину руку і впав.
-- На сьогодні досить. Дивися, ти вже почервонів від морозу, -- сказала мама, підіймаючи необережного синочка.
Зовсім поряд дві дівчинки, тримаючи за руку тата весело співали:
-- Морозець, морозець,
Не щипай нам щічки...
-- Теплі валянки у нас, -- підтримали дівчаток ще кілька дітей.
Та весела метушня скоро закінчилась -- перший мороз набирав силу.
Того вечора місяць так і не присвітив на землю: його сховали велетенські сиві хмари.
Ці поважні тітки зависли над землею і сперечалися, з котрої з них має впасти перший сніг.
--З мене, бо я найстарша. Я ношу воду вже два тижні, і ніде не могла знайти сухого місця, щоб пролитися дощем.
-- Та ні, з мене піде перший сніг, -- сказала найбільша.
Саме вона й сховала майже всі зірки і ріжок місяця.
-- А можна мені посипати снігом. Я лише вчора народилась, і так хочу щось зробити цікавіше, ніж політати з вітром.
Хмари так зосереджено сперечалися, що ніхто з них не помітив: з кожної почав падати сніг.
Малесенькі сніжинки відразу ж підхопив вітерець і закружляв їх у таночку. Ці біленькі пухкенькі діти хмаринок легко підіймалися вгору й падали донизу.
-- Ура! Сніг пішов! -- закричав з подвір'я маленький Богданчик, що поспішав з батьками від бабусі.
І батьки, посміхнувшись, згадали дитячу пісеньку:
-- Падай, падай, сніженьку,
Простели доріженьку...
Перша сніжинка, схожа на крихітну павутинку приземлилась Богданчику на носа. Хлопчик весело посміхнувся, розглядаючи візерунок.
І вже десятки й сотні інших сніжинок тонким шаром вкривали засохле листя, траву, дерева, будинки і поодиноких людей, що поспішали сховатися від морозу за дверима домівки.
Тільки вгорі поважні хмари вже перестали сперечатися, а й далі всі разом посипали землю білим снігом.
За цю чарівну ніч земля побіліла. Сніг вкрив пухкою ковдрою чорні зорані поля, пожовклу траву, нарядив у білосніжні шубки дерева і кущі, сховав від посторонніх очей нірки лісових мешканців.
Коли зійшло сонечко, подвір'я нагадувало розкриту скриню з діамантами. Сніжинки-камінці в проміннях вигравали всіма барвами веселки.
Але цю красу мало хто помічав. На вулиці було пусто.
Сніжинки так би й лежали нерухомо цілий день, якби вітерець-пустун не затіяв нову гру. Він почав легенько дмухати то в один бік, то в інший, підіймаючи тисячі крихітних сніжинок і опускаючи їх в іншому місці.
І тут почувся стук. Двері під'їзду так голосно стукнули, що вітер на мить зупинився, а маленькі сніжинки полетіли під ноги Василька.
-- Наталю, Мишко, Оксанко! Ну де ви там?! -- нетерпляче прокричав він.
Діти повибігали слідом.
-- Пропоную зліпити сніговика, -- сказав Мишко.
Відразу ж закипіла робота.
Мишко катав найбільшу кулю.
Василько майже не відставав від друга.
Оксана ліпила голову.
А Наталя -- руки.
-- А де ставити будемо? -- спитали дівчатка. -- Бо, якщо сонце світитиме, він розтане.
-- В тіньочку-холодочку. Отам, на куті, -- мовив Мишко.
Ще через кілька хвилин сніговик був готовий.
-- Чогось бракує.
-- Мітли в руки, -- крикнув Василько, вставляючи в руки велику гілляку -- мітлу.
-- А очі? -- спитала Наталочка. Вона була найменшою, тому дотягнутися навіть до рук сніговика не могла.
У хлопчачих кишенях знайшлися невеличкі скельця зеленого кольору.
-- А я несу ніс, -- крикнув здалека Іванко.
За мить поміж очей красувалася справжня морквинка.
-- Як гарно, -- тихенько мовила Оксанка.
Мишко паличкою намалював сніговику рота.
-- Обідати, -- почулося з якогось вікна, і всі діти побігли в теплу домівку.
Рано-вранці, коли перші промінці сонця лише освітили горизонт, а пташки тільки щойно прокинулись, на Морквинку зверху щось впало.
Сніговичок підняв голову.
Над ним якраз летіла синичка. Це вона загубила свій сніданок -- зернинку, яку взяла з годівнички.
-- Ой, залишилась без обіду, -- бідкалась пташечка.
Тут вона подивилась на Морквинку.
-- А ти що таке. Тебе ж тут не було раніше.
-- Я сніговик. Мене вчора виліпили дітлахи.
-- І як ти називаєшся?
-- Мені ще не дали ім'я. А тебе як звати?
-- Мене назвали Спритною, бо я швидко стрибаю і літаю.
І синичка сіла до сніговичка на носик.
-- Може, тебе Морквинкою назвати? Вона така яскрава, і гарно виділяється на обличчі.
-- Мені подобається. Морквинка.
--Так, і де тут моє зернятко впало? -- заметушилась синичка.
Вона подивилась на відрі-шапці, на кулях-руках, оглянула плечі Морквинки.
-- Щось падало вниз. Глянь десь біля ніг, -- сказав товариш.
І справді, біля кулі-ноги на білому снігу лежало щось чорне.
-- Мій обід! -- зраділа Спритна.
-- А що це? -- зацікавився Морквинка.
-- Насіння соняшника. Дуже смачне... Але мені вже пора. Побачимось.
І синичка полетіла.
А сніговичок залишився стояти, переливаючись у сонячних промінцях різними кольорами і радіючи з того, що в нього тепер є ім'я.
Ще вдень біля Морквинки почав крутитися гарненький маленький цуцик.
Рудий-рудий. Тому й ім'я мав відповідне:
-- Рудько! -- покликала його маленька дівчинка, яка вийшла з будинку.
Цуценя відразу ж кинулося до неї: подруга несла тарілочку з теплим молочком і шматок хліба.
Пообідавши, руденьке звірятко прибігло до сніговика. лягло біля ноги-сніжки і просто заснуло.
-- Спи. А я тебе постережу, -- тихенько сказав білий велетень.
І Рудько поспав.
Майже до вечора.
Але від нового товариша він далеко не відходив: поганяв голубів і горобців, потягав гілочки, щоб було м'якше спати, зустрівся з подружкою-дівчинкою (вона пригостила малого пиріжечком).
А потім почав розповідати Морквинці свою історію:
-- Моя мама живе далеко. У селі. Влітку, коли я був зовсім маленьким, мене забрала Ясочка. Але її батько чхає, коли я поруч. Завезти мене назад до бабусі не змогли, тому випустили на вулицю. Ясочка мене підгодовує.
-- Але ж зараз холодно. Тобі потрібний дім.
-- Тут поблизу я бачив великі коробки. Треба одну собі притягнути, і я поселюся тут під деревом. Можна?-- Рудько стурбовано подивився на Морквинку.
-- Авжеж! І мені буде веселіше! -- радісно сказав сніговик.
Цуцик кудись побіг, але поки його не було, до снігового велетня підійшов якийсь хлопчик.
Оглянувся довкола, і почав чоботом збивати снігову кулю, що слугувала Морквинці ногою.
Вірний Рудько, звідки не візьмись, кинувся на його захист:
-- Гав! Гав!
Розбишака аж злякався грізного цуцика, тому розвернувся і втік.
А друзі залишились дивитися на зірки і місяць.
Того вечора Морквинка дуже переживав за зіпсовані ноги. Яким його побачать завтра малюки, що ліпили сніговита кілька днів тому. Вони щоранку обдивлялись, чи все гаразд. А тут нема пів ноги.
Та гіркі думи забулися, як на ніс-морквину сіла сніжинка. Така маленька, біла та легка. А який гарний у неї візерунок.
Поки сніговичок розглядав крихітну гостю, її сестрички приземлилися і на мітлу, і на капелюха.
А потім як посипало: сотні, тисячі малесеньких сніжинок все летіли і летіли вниз, скриваючи дерева, лавочки, гойдалки, дахи будинків.
І коробку, у якій спав Рудько.
Морквинка вже почав переживати, чи не завалиться від снігу товаришева домівка, як налетів вітерець.
Він пильно оглянув затишне подвір’я, привітався з сніговиком. Той вітру сподобався, але щось було трохи дивне: одна нога нового мешканця двору була покалічена.
-- Не переймайся. Я тобі допоможу.
Вітер позмітав під ноги Морквинці багато снігу. Він дмухав то сильніше, то так легенько, що в повітря здіймались лише дві-три сніжинки.
І зупинився лише тоді, коли обидві ноги сніговичка стали однаковими.
-- Дякую.
Морквинка злегка нахилив голову, поворушив ногою, другою – все добре.
І так зрадів, що, якби на небі погойдувався ріжок місяця, кинувся б у танок. Але побоявся знову пошкодити ногу.
А вранці біля сніговика танцював маленький цуцик, який теж радів цілій нозі свого товариша.
Наступного дня Моквинка хизувався перед дітлахами оновленими ногами.
-- Мені здається, що у сніговика за ніч ноги виросли, -- сказав Мишко.
-- Та й живіт додатково снігом покрився, -- засміявся Валилько.
-- Мабуть, вчора вітер трохи постарався, -- здогадалась Наталочка.
Пора була діткам обідати, тому сніговичок залишився сам.
Навть Рудько побіг шукати щось їстівне.
Сніговичок обережно подивився довкола.
Поблизу дитячого майданчика двоє хлопчиків метушилися в снігу.
Незабаром біля них лежали снігові кулі, а за мить вони перетворилися в сніговика.
"Ура, -- зрадів Морквинка, -- у мене буде ще один друг!"
Він мрійливо задумався, як довгими зимовими ночами вони будуть ходити по подвір'ю, спостерігаючи за зірками, як тут:
-- Та з такими губами це не сніговик! Це снігова баба! -- зрадів один малюк.
"Дівчина! А з дівчатами гуляти можна?" -- розгубився сніговичок.
Потім Морквинка бачив, що їй волосся принесли.
"Гарненька така здалля. Як би ближче подивитися?"
-- Гав! Гав! Я вже тут! -- оповістив цуцик.
Він подивився за поглядом білого товариша:
-- Ура, ще один сніговик! -- зрадів Рудько.
-- Це снігова баба, -- відказав сніговичок.
-- Треба ввечері познайомитись.
Але цей вечір тягнувся дуже повільно.
Тиха зимова ніч накрила землю, даруючи всім мерехтіння мільйонів зірок і повного місяця.
Навіть вітер цієї ночі вирішив відпочити, щоб не зламати чарів.
Вікна у будинках вже майже всі згасли, тому Морквинка спробував поворушити ногами.
Вправо-вліво, взад-вперед.
Але вітер добре постарався. Стільки снігу під ноги сніговичку насипав, що годі й пробувати.
Тут пішла у рух гілка-палиця.
-- Гав! Гав! -- прибіг звідкись Рудько. -- Що робиш, Морквинко?
-- Намагаюсь ноги зі снігу витягти. Треба до баби йти познайомитись.
І цуцик кинувся на допомогу, розгрібаючи лапами білий сніг.
-- Все, я вільний! -- зрадів сніговик, рухаючи ногами.
"Туп-туп, туп-туп," -- і він зробив кілька кроків по снігу.
-- Ну, тепер можна й знайомитися!
Сніговик повернувся у бік баби, і поволеньки рушив. Він підійшов зовсім близько, коли побачив, що снігова баба спить. Голова схилилась, хустка прикрила від місяця очі-вуглинки.Лише вуста зблизька здавались ще червонішими.
"Вона вві сні посміхається," -- здивувався Морквинка і рушив назад.
"Завтра погуляємо!"
Наступного дня вітер розгулявся.
Він носився довкола з такою силою, що сніговичок Морквинка вже подумав про ще одну мітлу. Тільки, щоб гілляка у руку попала, а не в голову чи живіт.
Але пустун був обережним, тому сніговик залишився з однією мітлою.
"Зате красуня не спить," -- думав Мокрвинка, спостерігаючи, як вітерець грається з тороками на хустині.
Але вдень познайомитися не можна: довкола туди-сюди ходять люди.
-- Друже вітер! -- крикнув сніговичок товаришу, коли він пролітав біля самого носа-морквинки.
Той на мить спинився.
-- Попроси снігову бабу сьогодні зі мною погуляти.
І пустун, зірвавшись з місця, помчав у бік красуні.
А вечір тягнувся неймовірно довго. Навіть вітер втомився і причаївся відпочити на сусідній липі.
Коли вікна у будинках почали гаснути, на вулиці з'явились морозці. Вони зайчиками пострибали по снігу, утворюючи зверху хрусткий шар, залишаючи за собою на деревах білу порошу, а на шибках чудові візерунки.
І Морквинка наважився: глянув довкола, переставив вперед ногу, зробив крок, другий.
"Скрип-скрип," -- почулось під ногами.
Сніговичок здивовано подивився вниз, і пішов вперед.
Снігова баба й справді була красунею. Під хустиною ховалася синя коса, очі-вуглинки відбивали зоряне сяйво, а червоні вуста привітно посміхалися.
Коли вона побачила гостя, помахала йому рукою і пішла назустріч.
-- У нас носи однакові, -- сказала баба, оглядаючи відвідувача.
-- Гарна зачіска, -- похвалив Морквинка. -- Ну що, ходімо!
І два сніговика, поскрпуючи снігом, пішли гуляти між деревами.
Чарівна ніч купала землю у зоряному світлі. Ріжок місяця ледь-ледь виглядав з-за хмарки, неначе задрімав там.
А між дерев гуляли сніговики.
Гілочки верби погладили хустину на голові у баби.
І тільки-но вона розвернулася, щоб поправити косу, як побачила білобородого діда у червоній шубі.
Дідусь мав у руках довгу палицю, якою час від часу постукував перед собою.
І під цього стуку дзвеніли крижинки на дрібних вербових гілочках.
Морквинка заслухався:
-- Яка чудова мелодія.
Дід посміхнувся крізь вуса і вдарив палицею ще раз.
Снігова баба, що дивилася в небо, сказала здивовано:
-- Навіть зірочки затанцювали.
А гість з посмішкою спостерігав, постукуючи й далі палицею.
Від цього затремтіло листя на дубі, і прокинувся вітер, що спав на верхівці дерева.
Він грізно дмухнув, але побачивши дідуся в червоній шубі, посміхнувся:
-- Дід Мороз, а чи не рано ти в наші краї прийшов?
-- Та я поки що без подарунків. Хочу довідатись, як дітки поводяться. От позаглядаю у віконечка: хто спить, хто маму з татом не слухає, спитаюся у пташок, чи хто їх не ганяв. А ще, дивлюсь, діти мені на втіху сніговиків таких гарних зліпили.
-- Деякі навіть ноги повідтоптували, -- прошепотів сніговик.
--Так тепер розповідайте, хто таких гарних сніговичків зліпив.
І всі вони пішли далі, розповідаючи про діток, які тут жили і гуляли, щоб Дід Мороз знав, які їм подарунки дарувати.
Кілька днів сніговики тішились великими морозами.
Дідусь часто походжав їхнім двором, виганяючи назад до теплих квартир надто сміливих хлопчиків та дівчаток.
Але старенький втомився.
І пішов додому відпочивати.
А сонечко того ранку вийшло таким бадьорим з-за обрію, що вітерець і хмаринки навіть не сміли до нього наближатися.
Вже за годинку з вербових гілочок закрапала вода, а на дахах будинків поменшало снігу.
-- Хлюп! Хлюп! -- почув Морквинка.
Він подивився під ноги, і побачив крихітний потічок. Водичка бігла з-під будинку, попри дерева і губилась десь за перехрестям.
Аж тут з носа-морквинки впала крапелька.
"Я ж розтану!" -- злякався сніговик.
"І красуня снігова розтане!"
Але сонечко вже поволі котилося до обрію.
Морквинка встиг загубити ще кілька крапель води, як йому на допомогу прийшов вітер.Він обдував товариша холодним повітрям.
За якусь мить і зайчики-морозці підкралися, стрибаючи спочатку по калюжах, потім по снігу і гілочках, а після цього і сніговиків остудили.
На вечірньому небі з'явився круглощокий місяць, а за ним повідкривали віконця у своїх хатинках зірочки.
-- Давно та сонце не припікало, -- мовив вітер, розгойдуючись на гіллі прямо над головою сніговика. -- Треба Діда Мороза попросити, щоб він вас сховав. Бо кілька таких днів, і з тебе, друже, залишиться лише ніс-морквинка.
Та наступного дня сніговиків врятували хмари.
У дворі,десь якраз посередині між сніговиками росла ялинка.
Висока та пишна.
Зима щедро присипала її снігом, а зайці-морозці подарували гілочкам чарівні кришталики, що так гарно переливались у сонячних променях.
Та з самого ранку тут біля ялинки метушились діти.
Більші обтрусили увесь сніг, і всі зносили якісь коробки, щось вішали чи знімали.
Коли почало вечоріти, хтось крикнув:
-- Вмикай!
І ялинка запалала різнокольоровими вогниками: зірочками, квіточками і свічечками.
А Морквинка побачив поміж шишок ще й сніговичків мініатюрних, кілька хатинок різнокольорових, кицьку, собаку і коника.
Але тут прокинувся вітер. Він намагався тихенько підкрастися до ялини, щоб оглянути її зблизька, але дмухнув трішки сильніше, і десь задзеленчали дзвіночки:
-- Дзень-дзелень!
І ця пісенька так сподобалась літаючому пустуну, що той дмухнув іще раз, а за ним ще.
Красуня-ялиночка так і мерехтіла вогниками вночі.
Чим привернула увагу місцевих розбишак.
Але тут на захист їй прибіг Рудько.
Песик гавкав так сильно, що через хвилинку темні вікна будинку почали спалахувати світлом, а у вікнах з'явились люди.
Хлопці, що намагались розібрати ялинку, втекли.
А сніговички, як тільки всі вікно знову погасли, прийшли до зеленої красуні, щоб полюбуватися нею.
Якраз повернувся вітер, а з-за кута і Дід Мороз надійшов.
І вони розповіли сніговикам про свято Нового Року.
А ті уважно слухали.
Особливо сподобалась їм думка про подарунки.
-- Ми будемо твоїми помічниками, -- сказав Морквинка.
Снігова баба ствердно кивнула головою.
А Дід Мороз посміхнувся.
Прийшла новорічна ніч. Багато вікон у сусідніх будинках так і не погасли.
То з одного боку, то з іншого долинали дитячі пісеньки про Діда Мороза і Снігуроньку, і звідусіль було видно мерехтіння прикрашених ялинок.
Але Дід з русоволосою Снігуркою прийшли лише після того, як діти полягали спати.
Сніговики і Рудько по-своєму допомагали дідусю й онучці: спостерігали за мішком з подарунками. Він ще такий важкий, адже там подарунок для кожної дитини.
Хутко вони всім дітлахам подарунки роздали, песику кістку подарували, а тоді дідусь спитався снігову бабу:
-- А що б ти хотіла в подарунок?
-- Не розтанути, -- несміливо відповіла та.
-- А ти, Морквинко?
-- І я теж!
-- Ну, тоді збирайтеся, ви поїдете зі мною до моїх крижаних володінь.
Сніговики хутенько пішли за Снігуронькою до санок Діда Мороза. Всі разом сіли, і поїхали.
Далеко-далеко, де сніг лежить цілий рік, посеред лісу стоїть крижаний палац, а сонечко несміливо заглядає у вікна.
До наступного Нового Року потрібно приготувати стільки подарунків, а у дідуся з онучкою вже є аж двоє помічників.
(Марія Солтіс)
http://svitmam.ua/themes/kazka-pro-sngovichka
Сніговик.
Як чудово їхати по зимовій дорозі, обганяючи вітер і насолоджуючись швидкістю! Сніговик вправно крутив кермо своєї нової Супер-тачки останньої моделі, і весело наспівував:
- Я крутий Сніговик,
Поступатись я не звик!
Утікайте геть з дороги,
Якщо бережете ноги!
Налякані горобці й синички ледь встигали випорхнути з-під колес! Та Сніговик, не звертаючи на них уваги, лише додавав швидкості! І все було б гарно, якби не ожеледиця… На повороті Сніговик не впорався із керуванням і злетів у глибокий яр!
- Ой-ой-ой! – залементував він, - моя тачечка!
Сніг стовпом злетів уверх, коли Супер-тачка з розгону в’їхала у велику кучугуру і там, нарешті, зупинилася. Вилізши із машини, Сніговик схопився за голову і забідкався, - Бідна моя тачечка! Як же я тепер дістануся до Снігової Королеви?! Я запізнюся на прийом і не бути мені більше Сніговим міністром!!! Ой-йой-ой!
Сніговик спробував вибратися з яру, але де там! Він спотикався, ковзав і з’їжджав донизу. Аж тут зверху почулося тупотіння і на краю яру з’явився вовк.
- Гей, ти! – пронизливо заверещав Сніговик, - Ану мерщій витягни мене звідси!!!
Вовк лише хмикнув, - То он кого до нас занесло, самого Снігового міністра! Сам виберешся! – і вовк подався своєю дорогою. А Сніговик залишився сидіти в засніженому яру, лише вітер був йому за компанію. Вже й обід минув, а бідолашний міністр усе чекав порятунку, і дочекався. Зверху почувся чийсь голос, що наспівував якийсь модний куплет, а за хвилину з’явився і сам виконавець. Це був Лис Микитович, котрий після обіду вийшов прогулятися.
- Агов, Лисе! - привітніше ніж минулого разу,звернувся Сніговик, - Мерщій витягни мене звідси, я тобі дам грошей, у мене рахунок на мільйон морозиків! Давай швидше, бо я запізнююся до Снігової Королеви!
- Еге ж, - мовив Лис, - погану вдачу Снігового міністра всі знають! Я тебе витягну, а ти мене за це ще й до в’язниці запроториш! Е,ні! – та й пішов собі далі.
Ось вже й вечір близенько, у Сніговика від голоду аж у голові паморочитися почало. Вже й про Снігову Королеву не згадував, лиш би додому дістатися!
- Рятуйте! Допоможіть! – волав змучений міністр.
На його щастя, поряд пробігав Заєць, і почувши крик, зазирнув до яру.
- Будь ласка, Зайчику, допоможи вибратися, бо тут мені й смерть буде! – заголосив Сніговик.
Заєць був доброї вдачі і пожалів необачного водія. Він припустив за родичами, адже разом, навіть маленькі зайці – сила! Гуртом заяча родина витягла змученого Снігового міністра. А Заєць нагодував Сніговика, і навіть лижі дав, щоб швидше міністр додому дістався.
А наступного дня сталося диво! Сніговик привіз заячій родині величезний мішок солодкої моркви, тепер їм ніяка зима не страшна!
Їхав лісовою дорогою Сніговик, на відремонтованій Супер-тачці, зупинявся, пропускаючи перехожих, і наспівував:
- Став я добрий Сніговик,
Я добро робити звик!
У біді щоб раду дати,
Треба друзів добрих мати!
http://trio-studio.ru/snigovik-kazka/
Новорічна казка. Сніговик
Сніговик
-Так і хрумтить в мені! Славний морозець! - сказав сніговик. - Вітер, вітер-то так і кусає! Просто любо! А що ти витріщаєшся, пучеглазое? - Це він про сонце говорив, що саме заходило. - Втім, валяй! Я і не моргну! Встоїмо!
Замість очей у нього стирчали два осколки покрівельної черепиці, замість рота красувався уламок старих граблів; значить, він був і з зубами.
На світ він з'явився під радісні «ура» хлопчаків, під дзвін бубенчиков, скрип полозів і лузання візницької кнутов.
Сонце зайшло, і на блакитне небо виплив місяць, повна, ясна!
- Бач, з іншого боку повзе! - сказав сніговик. Він думав, що це знову сонце здалося. - Я все-таки відучив його пялить на мене очі! Нехай собі висить і світить потихеньку, щоб мені видно було себе!.. Ах, якби мені примудритися якось зрушити! Так би і побіг туди на лід покататися, як нещодавно хлопці! Біда - не можу рушити з місця!
- Геть! Геть! - загавкав старий ланцюговий пес; він трохи захрип - адже колись він був кімнатну собачкою і лежав біля печі. - Сонце вивчить тебе рухатися! Я бачив, що було в минулому році з таким, як ти, і в позаминулому теж! Геть! Геть! Всі забралися геть!
- Про що ти верзеш, друже? - сказав сніговик. - Он та пучеглазая вивчить мене рухатися? - Сніговик говорив про місяць. - Вона сама втекла від мене допіру: я так пильно подивився на неї в упор! А тепер он знову виповзла з іншого боку!
- Багато ти уявляєш! - сказав ланцюговий пес. - Ну так, адже тебе тільки що виліпили! Та, що дивиться тепер, місяць, а те, що пішло, сонце; воно знову повернеться завтра. Ужо воно посуне тебе - прямо в канаву! Погода зміниться! Я чую - ліва нога заныла! Зміниться, зміниться!
- Не розумію я тебе! - сказав сніговик. - А здається, ти сулишь мені недобре! То красноглазое, що звуть сонцем, теж не друг мені, я вже чую!
- Геть! Геть! - прогавкав ланцюгова собака, три рази повернулася навколо самої себе і вляглася в своїй буді спати.
Погода і справді змінилася. До ранку вся околиця була оповита густим, тягучим туманом; потім подув різкий, холодний вітер і затріщав мороз. А що за краса була, коли зійшло сонечко!
Дерева і кущі в саду стояли всі вкриті інеєм, точно ліс з білих коралів! Усі гілки ніби вкрилися блискучими білими квіточками! Найдрібніші розгалуження, яких влітку і не видно з-за густого листя, тепер ясно вимальовувалися найтоншим мереживним візерунком сліпучої білизни; від кожної гілки наче лилося сяйво! Плакуча береза, колеблемая вітром, здавалося, ожила; довгі гілки її з пушистою бахромою тихо ворушилися - точь-в-точь як влітку! От було пишність! Встало сонечко... Ах, як раптом засяяло і зайнялося крихітними сліпучо-білими вогниками! Все було точно осыпано алмазною пилом, а на снігу переливалися великі діаманти!
- Що за краса! - сказала молода дівчина, що вийшла в сад з молодою людиною. Вони зупинилися якраз біля сніговика і дивилися на сяючі дерева.
- Влітку такої краси не побачиш! - сказала вона, вся сяючи від задоволення.
- І такого молодця - теж! - сказав молодий чоловік, вказуючи на сніговика. - Він незрівнянний!
Молода дівчина засміялась, хитнула голівкою сніговикові і пустилася з молодою людиною по снігу вистрибом, у них під ногами так і захрустіло, точно вони бігли по крохмалю.
- Хто такі ці двоє? - запитав сніговик ланцюгову собаку. - Ти живеш тут подовше мене; ти знаєш їх?
- Знаю! - сказала собака. - Вона гладила мене, а він кидав кісточки; таких я не кусаю.
- А що ж вони з себе зображують? - запитав сніговик.
- Паррочку! - сказала ланцюгова собака. - Ось вони оселяться у буді і будуть разом гризти кістки! Геть! Геть!
- Ну а означають вони щось, як ось я так ти?
- Так адже вони господа! - сказав пес. - Куди як мало розуміє той, хто тільки вчора виліз на світ божий! Це я по тобі бачу! Ось я так багатий і роками і знанням! Я усіх, усіх знаю тут! Так, я знавав часи краще!.. Не мерз тут в холоді на ланцюгу! Геть! Геть!
- Славний морозець! - сказав сніговик. - Ну, ну, розповідай, розповідай! Тільки не грими ланцюгом, а то мене просто обурює!
- Геть! Геть! - ланцюговий пес загавкав. - Я був щеням, крихітним гарненьким цуценям, і лежав на оксамитових кріслах там, у хаті, лежав на колінах у знатних панів! Мене цілували в мордочку і витирали лапки вишитими хустками! Звали мене Милкою, Крихтою!.. Потім я підріс, великий для них став, і мене подарували ключниці, я потрапив в підвальний поверх. Ти можеш заглянути туди; з твого місця чудово видно. Так от, в тій комірчині я і зажив як пан! Там хоч і нижче, та зате спокійніше, ніж нагорі: мене не тягали і не гралися діти. Їв я теж не гірше, якщо не краще! У мене була своя подушка і ще там була пічка, сама чудова річ на світі в такі холоди! Я навіть відповзав під неї!.. О, я і тепер ще мрію про цю печі! Геть! Геть!
- Хіба вже вона так гарна, пічка-то? - запитав сніговик. - Вона схожа на мене?
- Анітрохи! Ось теж сказав! Пічка чорна, як вугілля; у неї довга шия і мідна пузо! Вона так і пожирає дрова, пашить вогонь у неї з рота! Поруч з нею, під нею - справжнє блаженство! Її видно в вікно, погляньте!
Сніговик подивився і справді побачив чорну блискучу штуку з мідним животом; у животі світився вогонь. Сніговика раптом охопило якесь дивне бажання - в ньому ніби заворушилося щось... Що таке найшло на нього, він і сам не знав і не розумів, хоча це зрозумів би кожна людина, якщо, зрозуміло, він не сніговик.
- Навіщо ж ти пішов від неї? - запитав сніговик пса, він відчував, що пічка - істота жіночої статі. - Як ти міг піти звідти?
- Довелося мимоволі! - сказав ланцюговий пес. - Вони викинули мене і посадили на ланцюг. Я вкусив за ногу молодшого варчука - він хотів відібрати в мене кістка! «Кость за кістка!» - думаю собі... А вони осердились, і я опинився на ланцюгу! Втратив голос... Чуєш, як я хриплю? Геть! Геть! Ось тобі і вся недовга!
Сніговик вже не слухав, він не зводив очей з підвального поверху, з комірчини ключниці, де стояла на чотирьох ніжках залізна пічка величиною з самого сніговика.
- У мені щось так дивно ворушиться! - сказав він. - Невже я ніколи не потраплю туди? Адже це таке невинне бажання, чого ж би йому і не збутися? Це моє найзаповітніше, моє єдине бажання! Де ж справедливість, якщо воно не збудеться? Мені треба туди, туди, до неї... Притиснутися до неї у що б то не стало, хоч би довелося розбити вікно!
- Туди тобі не потрапити! - сказав ланцюговий пес. - А якби ти і дістався до печі, то тобі кінець! Геть! Геть!
- Мені вже і так кінець підходить, того й гляди, впаду!
Цілий день сніговик стояв і дивився у вікно; в сутінки комірчина виглядала ще привітніше: пічка світила так м'яко, як не світити ні сонцю, ні місяцю! Куди їм! Так світить тільки пічка, якщо черевце у неї набито. Коли двері відкрили, з печі полум'я метнулося і заграло яскравим відблиском на білому обличчі сніговика. У грудях у нього теж горіло полум'я.
- Не витримаю! - сказав він. - Як мило вона висовує язик! Як це йде до неї!
Ніч була довга, довга, тільки не для сніговика; він весь поринув у чудові мрії - вони так і тріщали в ньому від морозу.
До ранку всі вікна підвального поверху вкрилися прекрасним крижаним візерунком, квітами; кращих сніговикові годі було й бажати, але вони приховали грубку! Скла не відтавали, і він не міг бачити грубку! Мороз так і тріщав, сніг рипів, сніговикові радіти б та радіти, так ні! Він сумував про грубку! Він був позитивно хворий.
- Ну, це небезпечна хвороба для сніговика! - сказав пес. - Я теж страждала цим, але одужав. Геть! Геть! Буде зміна погоди!
І погода змінилася, почалася відлига.
Задзвеніла крапель, а сніговик танув на очах, але він не говорив нічого, не скаржився, а це погана ознака.
В один прекрасний ранок він звалився. На місці його стирчало тільки щось на зразок залізної зігнутої палиці; на ній-то хлопчики й зміцнили його.
- Ну, тепер я розумію його тугу! - сказав ланцюговий пес. - У нього всередині була кочерга! Ось що ворушилося в ньому! Тепер все пройшло! Геть! Геть!
Скоро минула й зима.
- Геть! Геть! - ланцюговий пес гавкав, а дівчатка на вулиці співали:
Квіточка лісовий, мерщій распускайся!
Ти, вербочка, м'яким пушком одягайся!
Зозулі, шпаки, прилітайте,
Весну нам красну славте!
І ми вам підтягнемо: ай, люлі-люлй,
Дні наші червоні знову прийшли!
Про сніговику ж і думати забули!
http://ped-kopilka.com.ua/semeinaja-biblioteka/novogodnja-skazka-snegovik.html
|
