Після того, коли ми приблизно встановили структуру оповіді, визначили структурну, організуючу роль словес-ного образу автора, треба, як і при характеристиці словесного образу персонажа, визначити вік, соціальне становище автора, можливо, професійну, національну приналежність, його рівень свідомості, напрямок актуалізації значень, характер смислових нашарувань і зрушень. На початковому етапі аналізу дуже важливо вловити ідейно-емоційний тон, манеру оповіді, які, безумовно, завжди пов'язані з жанром.
Тип і тон розповіді — це ключ до художньої системи цілого твору, а головне, до ідейно-художньої позиції автора.
Так, наприклад, починає І. Котляревський «Енеїду»:
Еней був парубок моторний І хлопець хоть куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятійший од всіх бурлак
І ми відразу ж відчуваємо, що це буде травестія, бо ж Енея — сина Анхіза і Венери, одного із героїв Троянської війни, названо парубком, та ще й моторним; ми відчуваємо відразу ж гумористичний тон: парубка хвалять, а між тим говорять, що він проворний на «всеє зле». Якщо під цим «злим» розуміти лише парубоцькі витівки, то й тоді читачеві слід ждати веселих пригод. Разом з тим, в розважливому тоні («парубок моторний і хлопець хоть куди козак»), в народних оцінках ми відчуваємо, що у творі буде прийнято народну точку зору і слід чекати досить правдивих, реалістичних життєвих спостережень — цю авторську позицію можна простежити протягом усього твору.
В «Інститутці» Марка Вовчка оповідь ведеться від імені кріпачки Усті. Цим самим автор показує, що прагне з найбільшою переконливістю і об'єктивністю відтворити життя, без будь-якої авторської тенденції і втручання. Насправді ж авторська тенденція (в даному разі прогресивна) виявляється і в відборі матеріалів, і в оцінці дійсності, і, зрештою, в прикінцевих словах персонажа «...я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що є ті пани у світі!»2. Ось до чого рухалася вся оповідь, от що було заповітною мрією Усті — воля! Антикріпосницька тенденція автора виявилася, зрештою, в тому, що прагнення волі представлено не як ідея автора, а як природна необхідність самої кріпачки Усті. Письменниця ніби зверталася до суспільства: «Послухайте, це не я, це сама кріпачка Устя розповідає про свою долю». Це поглиблювало силу реалістичного письма.
«Кармелюк» же Марка Вовчка починається авторським звертанням до читача, дуже схожим на гоголівське: «Знаєте ли вьі украинскую ночь?»:
Хто бував на Україні? Хто зна Україну? Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною... весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть1.
Далі йде змалювання чарівної ночі, коли оповідач (і в цій розповіді він учасник епізоду) не міг заснути від солов'їного щебетання, яке «гриміло й розкочувалося до самого світу». Тут автор виступає як особистий свідок-оповідач, прагнучи тим самим ввести читача у напівфан-тастичний світ легенди про народного героя, зробити цей світ максимально достовірним.
І. Нечуй-Левицький і Панас Мирний не вдаються до створення якогось певного образу оповідача на взірець оповідачів Квітки-Основ'яненка (у «Марусі», «Конотопській відьмі») чи оповідачів від першої особи Марка Вовчка. У Нечуя-Левицького об'єктивна, детальна, кон-кретно-зрима оповідь з своїми ненав'язливими оцінками подій та певними акцентами — і також досягає великої художньої переконливості.
Ще більша об'єктивізованість оповіді Панаса Мирного. Діалоги і змалювання конкретних епізодів посідають у його творах значне місце. До авторської розповіді він вдається переважно тоді, коли треба зробити екскурс у минуле. І. Нечуй-Левицький і Панас Мирний розповідають про своїх персонажів так, наче вони всюди супроводжують їх і спостерігають збоку, але Панас Мирний помічає більше зовнішніх порухів, що відображають внутрішній стан персонажа, і ми говоримо про глибокий психологізм Мирного. Михайло Коцюбинський у своїй оповіді іде ще далі, часом він зображує своїх героїв ніби «зсередини», розповідає так, ніби знає, що в кожну мить відчуває його персонаж,— це високий рівень проникнення у внутрішній світ героя.
|
