Межи пасмами блакитних гір, повз легендарний Байкал, проходячи ген-ген в нічному небі через височенні перевали Станового хребта, він пролітав мовби жмут метеорів, блискотів межи зір. Спускався в долини і знову підносився, бився над стінами урвищ, крутивсь, як блискуча спіраль, чудом тримаючись на скелястій мозаїці…
Це найліпший і наймодерніший експрес в СССР; найкомфортабельніший експрес у так званій робітничо-селянській державі. Мавши маршрут майже на пів земної кулі, маршрут «Нєгорєлоє — Владівосток», тобто від понурої Прибалтики і до берегів Японського моря, маршрут на 12 тисяч кілометрів і стільки ж назад, він був до того відповідно пристосований і устаткований, — до комфорту і вигод в безперервній десятиденній мандрівці. Чудо цивілізації, вершок людської вибагливості і фантазії.
Радісний і святковий, сповнений вщерть життям і дзвоном, цей першокласний люксусовий експрес плив, ніби окремий світ між світами. Дріботів, вихиляючись, прицокував, мовби панна в танку закаблуками, і мерехтів, мерехтів.
У м’яких купе мрійно і затишно. Заставлені квітами, набиті валізами і патефонами, осяяні світлом різнокольорових абажурів, вони були заселені експансивними і горластими мешканцями різного віку й статі. Цілий експрес був набитий ними, творячи окремий світ — світ на колесах, і в той же час відтворюючи копію тієї фантастичної «шостої частини світу» — копію в мініатюрі, лише трохи причепурену і розгальмовану
(За І. Багряним; 198 сл.).
http://gorodenok.com/%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96-%D0%B4%D0%B8%D0%BA%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BC%D0%BE%D0%B2/
КАТЕРИНА БІЛОКУР
Катерина Білокур — видатна постать у нашій культурі. Вона зачарувала своїми полотнами мільйони людей. Що ж ми знаємо про цю народну художницю?
Народилася вона 7 грудня 1900 року в с. Богданівка Пирятинського району на Полтавщині. У школі не вчилася, але читала багато, беручи книжки в сільських учителів, які допомогли їй розширити кругозір, ввійти у світ мистецтва, долаючи заборону батьків малювати, бо ж треба було обробляти город, вести господарство. Зреклась імейного щастя, лишившись самотньою, право малювати виборювала, будучи готовою навіть втопитись за нього.
Дорослою дівчиною вона почула по радіо в сусідньому селі голос прекрасної співачки Оксани Петрусенко і, вражена, послала їй малюнок — відповідь на почуту пісню «Чи я в музі не калина була?», зроблений на аркуші з учнівського зошита.
Намальовані кетяги червоної калини сказали Оксані Андріївні про великий талант його авторки. І артистка зробила все, щоб долею Катерини Білокур зацікавились люди, пов’язані з живописом. Від селянської хати пішла по світу чутка про творчість народної художниці. Спершу її картини побачила Полтава, потім Київ, Москва, Париж.
Полотна Катерини Білокур — величальні пісні природі, людині і її діянням. «В Шрамківському районі на черкаській землі», «Сніданок», «Польові квіти», «Натюрморт з глечиком і колосками», «Квіти і берізоньки ввечері», «цар-колос». ці полотна вражають самобутністю, поетичністю, гармонією кольорів, національним колоритом
(За М. Головащенком, 200 слів).
http://vchytel.info/dyktant-240/
«КНИГА ПРИРОДИ» СУХОМЛИНСЬКОГО
Василь Олександрович учив дітей любити природу й людей, без чого немислиме життя. І ніхто з малюків тепер навіть не смів думати про те, що можна залізати в гніздечко, зліплене пташкою, мучити жука-рогача чи ловити жабенят у сусідньому ставку…
Величезна, розмаїта й найпрекрасніша книга природи розкривалася перед хлоп’ятами й дівчатками. Та книга доступна кожному з раннього дитинства, вона вчить мислити образами, барвами, звуками. Але це не означає, що можна, пізнаючи все це, мислити абстрактно. Навпаки, треба, щоб усе це неодмінно відклалося в дитячій душі, збуджувало бажання мріяти, щоб бачене запам’ятовувалось назавжди, а не розвіювалося, як прозорий димок. У цьому суть!
І Василь Олександрович вирішив разом із дітьми вести «Книгу природи». Все, що найбільше запам’яталося, що справило особливе враження, нехай ляже сторінкою в ту книгу.
Виходячи на природу, діти вчилися думати. Не просто милуватися красою, а мислити. Водночас творилася не знана досі в педагогіці «Книга природи», автором якої були діти і, звичайно ж, учитель.
У ній записані думки про зв’язок живого й неживого, про насіння життя, про дивовижну циклічність у природі: зима — весна — літо — осінь. Про походження звичайних, на перший погляд, речей. Діти пізнавали істину, пов’язану з безсмертною красою. Учитель подавав її не як щось одвічно дане, буденне, а шукав ту істину разом із дітьми. Знаходив, як радість, як цілюще джерело з великої «Книги пізнання»
(За І. Цюпою; 181 слово).
http://gorodenok.com/%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%BA-%E2%84%96-30-%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%B4%D0%B8%D0%BA%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%82-%D1%81%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE/
|
