Чи можливо ж учням передати всю невловиму і разом з тим реально відчутну витонченість художнього слова?
Програми передбачають знання біографії письменника, етапів його творчого шляху, розуміння теми, ідеї твору, вміння характеризувати персонажі і вже потім... «художні особливості», які в результаті постають не як спосіб вираження авторської свідомості і засіб пізнання письменником дійсності, а як набір хитро і вміло підібраних засобів для ілюстрації певної логічної ідеї.
У шкільних курсах про художні образи-персонажі здебільшого мовиться як про живих людей. Це загалом добре — відтворити в уяві учнів героїв літературних творів і, в одному випадку, викликати бажання їх наслідувати, в іншому, — гнів і ненависть до них і т. д., але при цьому не треба забувати про образи-персонажі як про витвори мистецтва, оцінювати їх і з цієї точки зору.
У цій книжці ми не будемо зупинятися на аналізі того, що зображено (вчинки, події, характери, конфлікти), — це вже добре освоєно методикою викладання літератури в школі. Ми зосередимо увагу на тому, я к зображено. Просимо читача мати .це на увазі і не докоряти нам
з приводу того, що ми не зупиняємося на конфліктах, подіях і т. д.
Чи повинен знати учень ідею, тему твору? Безумовно. Але чому аналіз твору треба починати з ідеї твору? Коли вчитель приходить у клас і, приступаючи до розгляду художнього твору, відразу формулює ідею твору, все останнє з цього моменту виглядає як втілення ідеї. Сумнівно, щоб письменникові спершу відкривалася логічна ідея, яку він потім починає одягати в художню форму. Шлях митця до істини — це шлях, на якому щоразу переплітаються раціональне і емоціональне пізнання, узагальнене і конкретно-образне, об'єктивна дійсність і активні суб'єктивні оцінки, часом художня істина постає перед ним у синтетичній деталі, штрихові або розкривається через емоцію.
Ми не говоримо зараз про те, що, аналізуючи худож-ній твір, треба йти шляхом творення його (хоч це буває цікаво й корисно), але у допитливого учня закономірно може виникнути питання: «А звідки вчитель знає, яка ідея твору?» Повідомляючи учневі ідею до аналізу твору, мимоволі прищеплюємо йому погляд на літературознав-ство як науку, що виходить з якихось апріорних, нічим не мотивованих положень. Ми по суті вимагаємо запам'ятати, завчити результат, не вказавши на шлях, яким можна дійти до нього.
А чи не краще і чи не правильніше було б спершу про-аналізувати всебічно твір, а тоді вже зробити висновок, яка ж ідея твору, в чому пафос його? Але як проаналізу-вати так, щоб учень і зрозумів, і відчув його як явище мистецтва, надихане пафосом тих думок, якими жив його автор?
Для цього передусім повинна бути, фігурально висловлюючись, умова айсберга. Що це означає?
Це означає, що вчитель повинен відчувати і знати набагато більше від того, що треба розповісти учням; шість сьомих, як у айсберга, лишається у нього під водою, на поверхні — лише одна сьома, але зате як вона сяє! Одне слово, у справі викладання літератури в школі треба відчувати, знати і вміти.
Почнемо з першого: відчувати. Наявність критичної літератури, різних посібників ні в якому разі не може за-мінити конкретного сприйняття, читацького таланту, без нього не може бути доброго вчителя літератури. Все, узяте вчителем з допоміжної літератури, може прорости живою і переконливою, цікавою для учнів думкою лише на основі власного сприйняття художнього твору. Тому вчитель повинен постійно підносити рівень культури сприйняття художнього твору. Як? Це питання потребує спеціального розгляду, але в загальному плані можна відповісти: більше читати художньої літератури, більше слухати музику, дивитись картини (хоч би й у репродукціях), тобто збільшувати дози сприйняття художнього — у таких випадках кількість обов'язково перейде в якість, учитель стане чутливішим, тоншим у сприйнятті літератури. Читання ж наукової, критичної літератури поглибить осмислення сприйнятого.
Мистецтво розвивається від первісних, примітивних форм печерної доби до складних сучасних форм. І вимоги простоти і загальнодоступності мистецтва (в тому числі й літератури) відповідають сучасному рівню художнього розвитку людства, від якого не має права відставати викладач літератури. Адже саме від учителя великою мірою залежить, як сприйматиме народ розвинені і складні форми образного мислення. Вчитель не може ховатись за спотворене тлумачення принципу загальнодоступності мистецтва: незрозуміле мені — значить незрозуміле взагалі (йдеться ж про справжнє мистецтво, а не про різні формалістичні підробки під нього).
Викладач літератури від природи має бути людиною емоційною, людиною з розвиненою уявою і фантазією. А крім того, він ще повинен мати добрий смак, бути лю-диною естетично вихованою, тонкою, мати просто високий рівень розуміння естетичних явищ. Людину не емоційну, з нерозвиненою уявою і фантазією слід вважати для викладання літератури профнепридатною. Чому?
_ Передусім тому, що перш ніж роз'яснювати художній твір іншим, треба його сприйняти самому, а для цього потрібка емоційна тонкість і фантазія. У викладача і до-слідника літератури немає спеціальних приладів, через які можна було б пропустити художній твір і одержати певні дані. Таким «приладом» є сам учитель і сам дослід-ник художнього твору. Спочатку треба весь емоційний струм художнього твору пропустити через себе, а тоді вже аналізувати сприйняте. Людина емоційно бідна, з обмеженою фантазією, естетично нерозвинена не може повноцінно сприйняти художній твір.
|
