Казка про Чарівника - Казки
Вітаю Вас Гість!
Субота, 03.12.2016, 09:45
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Вірші українські [14]
Вірші українських поетов для школи і школярів, вірші учнів навчальної, середньої та вищої школи
Вірші для дітей [10]
Дитячі вірші про мову, Україну, вірші для дітей Тараса Шевченко та Лесі Українки, віршики про природу та маму
Диктанти українською мовою [5]
Українські диктанти для 1,2,3 класу навчальної школи, 4, 5, 6, 7, 8, 9 класу середньої школи та 10, 11 класу вищої школи
Українські перекази [5]
Докладні перекази тексту з української мови, стислі перекази творів українських письменників, контрольні українські перекази для школярів художнього стилю
Твір [59]
Українські твори на тему життя людини, твір опис та твір роздум українською мовою, художні твори мініатюри про мати та дитину
Діалог [11]
Діалоги з української мови, короткі та довгі
Мініатюра [3]
Твори мініатюри українською мовою на різні теми. Для школярів, школи та вчителів у допомогу
Розповідь [7]
Цей розділ допоможе вам скласти розповідь з текстом українською мовою
ГДЗ [2]
Готові домашні завдання по математиці, ГДЗ з української та англійської мови та інші.
Привітання [11]
Різноманітні привітання зі святами: з днем народження, ювілеєм, новим роком, 8 березня та 23 лютого
Сочинения [24]
Сочинения на русском языке
Диктанты [1]
Диктанты по русскому языку и литературе
Казки [7]

Наше опитування

Що вам потрібно?
Всього відповідей: 1140

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Пошук

Цікаве

Популярні українські твори

Популярні вірші українською мовою

Популярні диктанти

Готові домашні завдання / ГДЗ

Друзі сайту

українська

Головна » Файли » Казки

Дорогі школяри та вчителя! Розділ нашого сайту: "Казки" містить різноманітні матеріали у допомогу для школи. Казки - тільки самі популярні та необхідні для підготовки до школи і в допомогу вчителям
Казка про Чарівника
10.02.2016, 15:48


Казка про Доброго Чарівника

Кіт-на-коліщатках сидів на дитячому майданчику та їв морозиво. Було жарко, морозиво геть розтало й Кіт-на-коліщатках, намагаючись підхопити краплю, що зірвалася, упустив вафельний стаканчик і обляпався. Сидів, роздивляючись білу невеличку калюжу, що розтікалася під ногами-коліщатками.

— Біля далекої гори Кіліманджаро, на моїй батьківщині в Африці, завше тепло. А на горі—сніг. І морозиво не тане навіть у найспекотнішу спеку й не ляпає на сукню. Той мама через це ніколи не сварить,—сказала Зебра-в-клітинку. Вона вже деякий час стояла поруч і спостерігала за котом.

— Ага, я щось таке бачив по телевізору,—відповів Кіт-на-коліщатках.—Я колись теж мріяв про Африку, пішов навіть купувати квитка на пароплав, але з’ясувалося, що котам квитків не продають, навіть якщо ті коти на коліщатках.

Вони помовчали.

— До речі,—сказав Кіт-на-коліщатках,—ми ж не знайомі. Мене звуть Монем,—з цими словами Моньо вклонився.

— Мене—Ізабеллою,—відповіла на це Зебра-в- клітинку.

— Дуже приємно.

Розмовляючи, Моньо з Ізабеллою навіть не помітили, як підійшли Слон-із-ґудзиком-на-боці та Ящірка Джордж.

— Привіт!—заволав Ящірка Джордж, а слон Костянтин розстебнув ґудзика на боці, на який, виявилося, застібалася кишеня, вийняв звідти сурму й просурмив привітання.

— Добрий день,—сумно сказала Зебра Ізабелла.

— Привіт,—відповів Кіт-на-коліщатках.—Ви не знайомі? Це Ізабелла,—сказав він, указавши на Зебру-в-клітинку.—А це Костянтин,—указав Моньо на Слона.—А це Джордж, Ящірка.

— Дуже приємно,—сказала Зебра.

— Дуже раді,—разом відповіли Джордж і Костянтин, а Джордж додав: Ізабелла—це такий виноград.

— Так,—підтвердила Ізабелла,—і багато хто каже чомусь, ніби він пахне павуками, хоча, як пахнуть справжні павуки, я й досі не знаю.

— Ми про Африку розмовляли,—сказав Кіт-на- коліщатках Моньо.—Гадаю, вам це не однаково.

— Так,—підтвердив Слон-із-ґудзиком-на-боці Костянтин,—давно я там не був. Робота, робота. Доводиться поєднувати роботу в цирку і в зоопарку,—він знову видобув сурму й виконав туш.—Це мій коронний номер,—пояснив Слон. А зараз в мене щось на кшталт відпустки, але квитка чомусь добути не вдалося. Директор цирку міг би допомогти з купівлею квитка, так нема його зараз в місті—до села поїхав здоров’я поправити. Не хочеться його турбувати.

— Ах, Африка…—промурмотів Джордж.

Всі замовкли, кожний міркував про своє, а взагалі-то про одне й те саме—про Африку, яка для когось була батьківщиною, а для когось просто мрією, поки ще нездійсненою. Кіт розгойдував на гойдалці, мугикаючи якийсь мотивчик, Джордж заводив годинника, Слон Костянтин тер ганчіркою сурму, щоб вона сяяла, як сонце, а Ізабелла дивилися на все це своїми сумними зебриними очима.

— Ах, Африка…—повторив Джордж.

— Хочете до Африки? Простіше не буває!—сказав Добрий Чарівник, який як раз проходив повз них, одягнутий для такої нагоди в форму Капітана Далекого Плавання.—Якраз сьогодні ввечері до Африки рушає пароплав і я запрошую вас всіх на борт бути моїми гостями! О вісімнадцятій нуль-нуль (він глянув на годинника) я чекаю на вас на причалі. Без запізнень, будь ласка. До вечора!

— Ура-а-а-а-а-а-а-а-а-а!—заволали всі разом, а ввечері Кіт-на-коліщатках Моньо, Зебра-в-клітинку Ізабелла, Ящірка Джордж і Слон-із-ґудзиком-на-боці Костянтин зустрілися на пристані. У Моня на грудях висів фотоапарат, а через плече—повна торба фотоплівок, Ящірка Джордж взяв з собою сачок ловити метеликів.

— Забула,—сказала Ізабелла.—Забула.

— Що забула?—спитав Костянтин, чия сурма яскраво виблискувала в вечірньому сонячному промінні.

— Парасольку від сонця,—відповіла Ізабелла.

— Це не страшно,—сказав Кіт-на-коліщатках Моньо,—купимо дорогою.

— Вітаю вас, друзі!—почули всі знайомий голос і на причалі з’явився Добрий-Чарівник-Капітан-Далекого- Плавання.—Запрошую всіх на борт—за п’ять хвилин відплиття.

— Хвилиночку!—закричав кіт Моньо,—Фото на згадку.

Клацнув затвор на фотоапараті й слон Костянтин просурмив відплиття.

https://skoriszelysty.wordpress.com/1995/06/15/fairy_tale_about_gentle_magician/

Чарівник (словацька казка)

Жив собі чоловік і мав єдиного сина. Та був він старий і такий бідний, що й не міг того сина до розуму довести. От якось зажурився над своєю долею та й каже синові:
  – Бачиш, мій сину, я вже старий, робити на тебе не здужаю, старцювати сором іти, а надбаного в нас нема нічого. Ти вже підріс, нівроку, мушу тебе кудись між люди повести та в службу віддати.
  – Добре, тату,– відказує син,– я вже й сам про це думав. Одведіть мене кудись, а там уже я служитиму справно.
  От узяв старий кочергу, ситечко та останній шматок хліба – все, що вони мали,– та й вибрались шукати службу. Ідуть та й ідуть горами-лісами, аж бачать – сидить на скелі чорний чоловік, читає книги. А був то чарівник. Та вони про це не знали.
  Поклонилися йому:
  – Добридень вам!
  – І вам добрий день! – відказує чарівник. – Куди це ви, діду, йдете?
  – Та йду синові службу шукати,– чи ви б його не взяли?
  – Чом не взяти? Мені якраз челядника треба. Нехай до мене стає. Він у мене, може, дечого й навчиться. А що дасте за науку?
  – Ой, що я дам, як нема чого й самим у рот укинути?
  – Тоді знаєте що? Ваш син буде у мене сім років. Через сім років приходьте, і, як пізнаєте його, буде ваш, а як ні, то зостанеться в мене довіку.
  – Та добре вже,– каже батько,– чи так, то й так.
  А сам думає собі: «І щоб то воно було, щоб я вже свого сина через сім років не пізнав?»
  Та й покинув його в чарівника, а сам подався додому.
  Чарівник же ну випитувати хлопця, чи вміє він читати. Той і знав літери трохи, та боявся, щоб йому те на шкоду не пішло, коли признається. То й сказав, що не вміє, бо де б це він міг навчитись.
  – Ну, як не вмієш, то ти мій. Дам я тобі одну роботу.
  Та й завів його спочатку до кімнати, де самі щітки були, тоді до другої, де були самі книги, а далі до третьої – порожньої, але з дверима ще в якусь кімнату.
  – Отут ти й житимеш,– каже. – Більше в тебе роботи ніякої не буде – от тільки тими щітками книги чистити та обмітати. А як знудьгуєшся, то ось тобі прутик, постукаєш ним тричі у ті зачинені двері – зараз же прийдуть твої однолітки, можеш з ними досхочу погратися; як схочеш їсти, стукнеш один раз – і зараз тобі принесуть. Тепер же я піду на сім літ у дорогу, а ти тут шануйся, щоб я, коли повернуся, тебе похвалив!
  От чарівник пішов собі, а хлопець залишився в його домі сам як палець. Погано йому, правда, не було, бо як тільки стукне раз у двері – де й не візьмуться на столі всякі ласощі, тричі постукає – набіжить хлопців з виграшками ціла купа. Та все те набридло – тільки й знай, що книги обмітати. От він розгортає одну книжку та й починає читати. Читає й читає, скільки він їх там уже перечитав, але навчився з тих книг чаклувати.
  Через сім років вертається чарівник додому, побачив, що всюди лад, та й хвалить хлопця.
  А що ж бідолашний батько дома робить? Перебивається, як може, та все тільки й думає, як би то скоріш сина побачити.
  – Уже,– каже,– він там такий і такий, а може, й більший,– до його однолітків рівняв,– а може, там його на казна-кого обернули?
  Через сім літ узяв він кочергу й ситечко та й пішов до того лісу.
  Іде лісом, уже й недалечко від чарівника, коли біжить йому напроти хлопець, добре вбраний.
  – Диви,– каже собі батько,– оце такий уже, мабуть, і мій син, тільки він не був так гарно вбраний.

  А то таки його син був. От підбігає він ближче й каже:
  – Ну, тату, чи ви б мене пізнали?
  – Хе, трохи таки впізнав,– придивляється батько. – Та ти ж і вигнався!
  – Це ще нічого,– каже син. – Але як прийдете до чарівника – інакше пізнавати мене доведеться. Він покаже вам на даху табун голубів. То ви гарненько придивляйтесь, я між ними в третьому ряду сидітиму і трохи для вас крильця опущу, то ви й пізнаєте.
  Сказав і побіг назад.
  Старий батько повеселів та й іде собі далі. Коли приходить до чарівника.
  – Ну,– каже,– прийшов я по сина.
  – Авжеж,– відказує чарівник,– сім літ минуло. Що ж, як пізнаєш, то забирай свого сина,– і показав йому табун голубів на даху,– а коли за першим разом не пізнаєш, зостанеться він у мене.
  Сперся старий батько на кочергу та й придивляється до тих голубів. Коли бачить – у третьому ряду один крильця опустив.
  – Ото,– показує старий кочергою,– у третьому ряду мій син, той, що крильця опустив!
  – Угадав-таки! – насупився чарівник.
  От батько хотів забрати сина, а чарівник ну хитрувати: мовляв, нащо ж йому замість сина голуб? А щоб його знов на хлопця обернути – на це часу треба. Нехай, мовляв, старий ще потерпить який час. З тим і пішов батько, а сина залишив.
  Та чарівникові й цього мало. Він своє гадає. А хлопець своє.
  Пішов одного разу чарівник до якоїсь там роботи. А хлопцеві того тільки й треба було, зібрав чарівницькі книжки та й гайда – утік до свого батька.
  – То ти таки визволився! – батько йому.
  – Сам визволився ще й книги чарівницькі забрав,– каже син.
  – «Аби тільки не довелось тобі дорого за те одбувати!
  – Не бійтесь! Я вже більший чарівник, як він. Але знаєте що, тату? Отак з голими руками трудно нам прожити. Мусимо якось із злиднів вибитися. Обернусь я на бичка, а ви ведіть мене продавати. Тільки не оддавайте дешевше як за сто золотих. А як продасте, то зніміть із мене налигача, заберіть собі, то я й додому повернуся.
  Як він сказав, так і сталося. Продав батько бичка за сто золотих, налигача забрав собі. То син був раніше дома, як батько.
  От уже ті сто золотих вийшли. Син і каже:
  – Ой тату, знов у нас нема нічого. Обернусь я тепер на вола, тільки не продавайте мене дешевше, як за сто талярів. А як продасте, знову налигача зніміть, то я прийду додому.
  І вдруге все обійшлося добре. Син був раніше дома, як батько.
  На третій раз обернувся він на гарного коня й наказав батькові, щоб той не віддавав його дешевше як за сто дукатів і щоб не забув, крий боже, здійняти з нього вуздечку.
  От приходить батько з конем на ярмарок, а тому коневі нема на всьому яр-маркові рівні. Зараз насунуло купувальників, усі торгуються, а сто дукатів ніхто не дає. Аж приходить туди багатий якийсь пан, а то був сам чарівник.
  – Діду,– каже,– що за цього коня просите?
  – Коли по правді, то менше як за сто дукатів не віддам нікому.
  – І нітрохи не спустите?
  – Ні, пане, аністілечки.
  – Ну, коли так, я давно доброго коня шукаю, то й візьму.
  Та й висипав перед ним купу дукатів.
  Поки старий збирав гроші та роздивлявся, чи не фальшиві, чарівник сів на коня, ухопив його за вуздечку та й був такий.
  «Ага, попався! – думає собі.– Ось я тебе навчу, як не в своє ремесло лізти».
  Та ще дужче пришпорив, аж поки в другому селі став коло кузні. Там прив’язав коня до стовпа, а сам до коваля зайшов.
  – Ковалю,– каже,– викуй-но підкови, по центнеру кожну, та будемо їх гарячі оцьому коневі прибивати.
  Та й кинувся ковалеві помагати, щоб швидше було. А тим часом позбігалися до кузні хлопці – на коня та на пана подивитися. От один підійшов близенько до коня, а той йому шепоче:
  – Хлопче, голубе, зніми з мене вуздечку!
  Хлопець так і зробив. Кінь зараз же обернувся на голуба та й полетів собі. Як побачив це чарівник, обернувся на яструба та й гайда за ним. Летять вони, летять, ось-ось яструб наздожене голуба…
  А був там один королівський сад. І походжала в тому садку сумна королівна. Журилася вона, що батько її, король, тяжко нездужає і не знайдеться такий, хто б його вилікував. Коли бачить – іде гарний парубок. (То ж був чарівників учень.) І став просить той парубок, щоб королівна його як перстень наділа на палець.
  Королівні хлопець той сподобався, вона й погодилася. От він обернувся на гарний золотий перстень, вона й надягла його на палець.
  А тут король оголосив, що хто його вилікує, за того й дочку свою віддасть. Багато було лікарів, які хотіли б за це діло взятися, та жоден із них так і не наважився короля лікувати.
  Ось третього дня вранці приходить до палацу якийсь чоловік і каже, що він вилікує короля. А то був чарівник. Вилікував він-таки короля і зажадав з королівною обмінятися перснями, на знак того, що він її в короля заслужив,– вона піде за нього заміж. Довго королівна відмагалася, мовляв, так і так, навіть персня такого на обмін нема.
  Та чарівник добре знав про той перстень, що в неї. От і каже:
  – А ви мені дайте з мізинчика!
  Король суворо наказав, щоб перснями вони обмінялися.
  Та як тільки королівна перстень зняла, він упав додолу й розсипався на просо. Як побачив це чарівник, враз обернувся на півня і став те просо клювати. Наче все поклював, та тільки одна просина в шпарку закотилась,і ніяк не міг він її видзьобати. То обернувся на мишу, думав – так її дістане. А просина перетворилася на кота, кинулася на мишу – миша й не пискнула. От і по чарівникові.
  А перед королем та королівною став гарний парубок і вибачається, що мусив отак їх потурбувати. Король тільки дивується, а тоді попросив усе розповісти.
  – Ну,– каже,– як ти такий майстер і моїй дочці подобаєшся, віддаю її За тебе.
  Одружився хлопець з королівною та й батька старого до себе забрав. А після смерті короля сам став на королівство. Та й досі живе, коли не помер.

http://derevo-kazok.com.ua/tales/%D1%87%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%BA%D0%B0.html

Казка Віденського лісу

Повість-казка про дівчинку Луїзу, її дідуся-чарівника і друга Ахмета.

Луїза розплющила очі. Згадала, що в дитсадочок сьогодні не треба йти.
Сонце світило, будило і кликало: досить спати, пташки он як виспівують. Квіти підвели голівка —прислухаються, трава росою переливається і веселкою забавляється, повітря чисте — аж пити його хочеться. Досить спати! Дівчинка тихенько усміхнулася. Сонце у вікні відповіло широкою усмішкою і ніби підморгнуло: знаю-знаю твою таємницю, та не бійся, я нікому її не видам.
Луїза зіскочила з ліжечка, підбігла до столика, де на неї чекали іменинні подарунки.
Бабуся вив’язала на зиму теплі шкарпетки і рукавички. Тато купив ляльку у тірольському костюмчику, тітонька Емма — величезний біло-синьо-червоний м’яч, пружний і легенький. Тут лежали і тенісна ракетка, і коробка з тенісними м’ячами, а далі — тенісний костюмчик: біла футболка, біла спідничка і білі туфельки, що їх купила мама. Дівчинка замружилася і уявила, як вона у новому наряді піде на корт разом з татком.
— Ой! А що це?!— ледь не скрикнула вражена Луїза.
На чорно-блискучій підставці прикріплена кулька-екран, схожа на маленький телевізор.
«Так! Так! Це дідусів подарунок»,— здогадалася дівчинка.
На екрані ожив знайомий Луїзі рідний Віденський ліс.
Дідусь розповідав, що вона, його внучка, народилася і живе у чудовому місті Відні — столиці Австрії. Місто прикрашають казкові старовинні палаци, пам’ятники, розкішні парки, а навколо, на передгір’ї Альп,— знаменитий ліс. Бувати у ньому — для дівчинки завжди свято.
Дівчинка уявила, як в один із вихідних тато сідає за кермо їхнього синього спритного автомобіля і виїжджає за ворота… Мама збирає у лозовий кошик віденські булочки, печиво з кремом, «Фанту» та всіляку-всіляку смакоту, накриває все це білою серветкою. Вся сім’я їде до лісу на цілий день.
Автомобіль виїжджає з міста, і тоді добре видно ліс — синій-синій. А в’їдеш у нього — ступиш під його покров — виявляється, усі дерева, як і в усіх лісах світу, зелені, темно-зелені, ніжно-зелені, яскраво-зелені з безліччю відтінків.
«Ой, як уже хочеться до лісу! — замріяно вдивляючись в екранчик, подумала Луїза.— От якби ця кулька була чарівною, я змогла б, зазирнувши в неї, побувати зараз у справжньому лісі. Мама казала: треба вірити в казку, дуже вірити — і тоді вона збувається. І дідусь Йоган також вірить у чудеса».
— Донечко,— пролунав з-за дверей мамин голос,— уже снідати час.
Луїза відвела зачудований погляд від кульки-екрана і враз збагнула, що стоїть вона на м’якенькому килимку у своїй кімнаті.
— Іду, мамцю, іду! — обізвалася. Швиденько взула капці — і побігла у ванну кімнату вмиватися.
Після сніданку мама доручила Луїзі нарізати квітів у вази, щоб прикрасити кімнати. Луїза взяла садові ножиці і вистрибом поспішила в розарій.
Рожеві, червоні, жовті троянди немов заворожили дівчинку своїми пахощами. Раптом десь зовсім поруч почувся тоненький голосок.
— Дівчинко, допоможи… Дай трошки хліба…
Луїза злякано підвела очі.
Вона побачила смаглявого горбоносого хлопчика, що повис на паркані і, благаючи, простягував до неї руку.
Йому було років шість, як і Луїзі. Але який худесенький, кволий! Яке змарніле в нього обличчя. Та й дивно якось говорить німецькою мовою. «Він же голодний, хліба просить»,— нарешті отямилася Луїза і побігла до хати, відгукнувшись:
— Зачекай, зараз винесу!
Бабусі у кухні не було. Схопивши кілька шматків пирога, що лишилися від сніданку, хотіла бігти назад. Та враз згадала про гроші, які збирала на марки.
«Віддам йому»,— подумала, взяла коробочку з грішми і побігла. Та вже на порозі ледь не налетіла на маму, яка йшла назустріч. Вона була чимось дуже стурбована.
— Не підходь до паркану,— наказала мама,— тут вештається якесь підозріле турченя.
Луїзі від здогадки перехопило подих: «Це ж мама про голодного хлопчика каже».
— А чого я мушу його боятися? Він просив хліба! Пусти мене, мамцю, я підгодую його,— крізь сльози вимовила Луїза.
— Не смій виходити в сад і розмовляти з ним. Лазять тут всякі і лякають малих дітей.
Мама відвела Луїзу до кімнати і замкнула двері.
Луїза гірко заплакала. Впавши на свій маленький пухнастий диванчик, вона лежала і не знала, що їй робити. За віщо мама покарала її? Адже тепер голодний хлопчик буде на неї чекати. От якби прийшов дідусь Йоган! Він усе знає, усе розуміє. Він добрий, з ним можна про все, про все поговорити. І він усьому зарадить.
Луїза згадала про кульку з Віденським лісом. Вона підійшла до столика, погладила кульку долоньками і тихенько покликала:
— Де ти, дідусю Йогане? Прийди до мене…
Двері прочинилися, і до кімнати зайшов дідусь Йоган. Схлипуючи і затинаючись, онука розповіла йому свою пригоду.
— Так, дитинко,— зажурено мовив дідусь Йоган.— Ще не всі діти на землі живуть щасливо. А іноді людям доводиться шукати кращої долі на чужині. Ось і батьки хлопчика, мабуть, приїхали з далекої Туреччини. Та не знайшли у нас роботи і тому не можуть прогодувати своїх дітей. їм дійсно треба допомогти. Ти це одразу відчула своїм маленьким серденьком. Але на твої 35 шилінгів не врятувати цілу родину, а пиріг хлопчику поїсти на одну мить. Проте не плач. Він ще прийде, і ми обов’язково подумаємо, чим йому допомогти. А на маму не сердься, вона дуже про тебе турбується.
Луїза трохи заспокоїлася і незчулася, як заснула, їй наснилося, що вона туркеня — смаглява, худенька, чорнокоса, в драній спідничці і старенькій кофтині, грається у брудному піску, а поруч — знайомий хлопчик.
Минуло кілька днів. Луїза сумувала, щодня виглядала за паркан, сподіваючись побачити турченя. Не хотілося навіть бавитися іграшками. Багато часу поралася у маленькому садочку, який вона посадила разом з дідусем Йоганом. Тут росли карликова сосонка, кущі обліпихи, тиса і багато-багато квітів.
Якось уранці, притрушуючи піском доріжки в саду, Луїза нарешті почула:
— Дівчинко, допоможи…
Кинулася до паркану, але хлопчик, упізнавши її, знітився і сказав:
— Пробач, я переплутав будинки.
— Нічого ти не переплутав,— гаряче вигукнула Луїза.— Ти прийшов туди, куди повинен був прийти. Мене тоді мама не пустила. Але тепер ми з дідусем, ми… Зачекай, я зараз!
За дві-три хвилини Луїза уже поверталася за руку з дідусем Йоганом.
— Стривай, не ховайся! — зупинив дідусь Йоган переляканого хлопчика.— Скажи, як тебе звуть? Ми хочемо тобі допомогти.
Хлопчика звали Ахмед.
Він заспокоївся і, сидячи вже на лаві в садку, розповів, що їхня родина приїхала до Відня два роки тому. Татко влаштувався вантажником на вугільний склад, а мама так і не знайшла роботи. Від тяжкої праці татко захворів. Коли одужає, йому доведеться шукати іншу роботу, можливо, ще важчу. Адже туркам легкої роботи не дають.
— От що, друже,— сказав дідусь Иоган.— Ми зараз підемо до твого батька. Можливо, я чимось зараджу вашій біді.
Ахмед привів Луїзу з дідусем на вулицю, де вони ніколи раніше не були. Старі закіптюжені будинки і похнюплені, сірого кольору дерева. Діти граються у дорожній порохняві.
Ані гойдалки, ані пісочників, як у Луїзиному дитсадку, де серед підстрижених зелених газонів малят зустрічають фігурки казкових героїв.
Обідраними сходинками, що пропахли чимось кислим, вони піднялися у тісну кімнатку зі старими меблями й умивальником біля самого входу. Ахмед швидко щось сказав батькові турецькою мовою, і той, накульгуючи, підійшов і привітався з дідусем Йоганом за руку.
Щоб не заважати розмові дорослих, Ахмед і Луїза вийшли на подвір’я. Під акацією вовтузилася малеча.
— Знайомся, Луїзо,— сказав Ахмед,— це мої братики і сестричка.
Як же ці діти не були схожі на дітей з Луїзиного дитсадка! Вони, мабуть, ніколи не бачили електронних іграшок, якими звикли гратися її друзі — Марта, Адель, Курт. .
Худенькі, замурзані дітлахи бавилися помотло-шеними скакалками, заяложеними ляльками.
Серце Луїзи стислося від жалю, коли до неї підійшла трирічна Лейла. Худесенька і злякана, вона нагадувала маленьке розтріпане горобеня. Заплаканими і здивованими очима оглядала вона Луїзу, мов якесь диво, не бачене досі в їхньому дворі.
Луїза зрозуміла це, і їй стало соромно за своє красиве і дороге вбрання — шовкову червону спідничку і білу мережану блузку.
Лейла зупинила погляд на рожевих великих бантах, які Луїзі вплела у кіски бабуся.
— Хочеш, подарую? — запитала Луїза, розв’язала бантики, висмикнула стрічки і простягла їх маленькій туркені.
Лейла схопила стрічки і, щаслива, притисла їх до грудей.
Незабаром вийшов дідусь Йоган.
Виглядав він трохи засмучено, але до дітей звернувся лагідно:
— Приходьте до нас у гості, діти, на обід.
І ось уже Луїза з нетерпінням чекає гостей. Довго вибирала, яку ляльку подарує Лейлі, які мультфільми вони разом подивляться…
Бабуся Хана готувала святковий обід. Луїза поприбирала в кімнаті, напоїла водичкою квіти на підвіконні і зазирнула у кульку-екран. «Обов’язково покажу Ахмеду Віденський ліс». Не встигла подумати, як почула голоси у вітальні.
Облишила кульку і чимдуж вибігла до гостей.
— Лейло, Ахмеде! А де ж ваші братики?
— Вони сьогодні допомагають таткові: він тільки нас відпустив,— поважно і вже зовсім по-дорослому сказав Ахмед, тримаючи за руку причепурену Лейлу.
Вирішили спочатку обідати, бо з їдальні линули такі пахощі, що втриматися більше не було сили.
У затишній світлій їдальні гостей зустрічала бабуся Хана, одягнена у національне віденське вбрання.
Ахмед і Лейла обережно ступили босими ніжками на м’який яскравий килим, простелений на підлозі, і задивилися на картини, що прикрашали стіни кімнати, на блискучий гарний посуд у шафах.
Та найбільше диво чекало дітей на великому овальному столі, накритому білою скатертиною.
Тут були розставлені улюблені страви Луїзи: салат з маринованої картоплі, віденські шніцелі з ніжно-рум’яною скоринкою, цвітна капуста, а також пиріжечки і бутерброди з рибою та шинкою.
— Їжте всього потроху,— припрошувала бабуся, коли діти сіли за стіл.— Бо попереду десерт: пиріг з яблуками, печиво, морозиво та полуниці з вершками.
Луїза бачила, як дивувалися і раділи всьому її нові друзі.
— Смачно? — питала вона Ахмеда.
— Угу! — замість брата відповідала Лейла, бо Ахмед уминав за обидві щоки бутерброди, запиваючи їх золотистою «Фантою»…
По обіді Луїза повела друзів до своєї кімнати. Ввімкнула відеомагнітофон. Поки Лейла дивилася мультики, Луїза показала Ахмедові свою чарівну кульку.
Діти вдивлялися в екран і незчулися, як не стало Луїзиної кімнати і вони опинилися серед заквітчаної лісової галявини.
— Ой, де це ми? — здивувався Ахмед.
— У Віденському лісі,— відповіла Луїза.— Ти тут ще ніколи не був?
— Ні, я тільки чув про цей ліс. І про чарівника Зігмунда чув. Він після смерті людей перетворює їхні душі на дерева.
— О! Ти знаєш про це,— здивувалася Луїза.— Так! Так! Душі людей добрих, таких, як мій дідусь, перетворюються на зелений ліс з могутніми красивими деревами, а від злих, жорстоких і безжальних залишається тільки чорний ліс.
— Мені мама розповідала, що у Віденському лісі можна знайти чарівне дерево, яке врятує від біди і від хвороб. Але я не знаю, де його шукати,— сумно додав Ахмед.
— Дідусь Йоган допоможе нам…— гаряче запевнила Луїза.
Обов’язково знайдемо,— підтвердив сам дідусь, що підійшов до Ахмеда і дружньо поклав свою руку йому на плече.
Усі знову сиділи в Луїзиній кімнаті.
— А давайте завтра з вами ще погуляємо. Поїдемо у Пратер, у Вассер-парк,— запропонував дідусь Йоган.
Діти зраділи.
— О, я бачив Пратер! — захоплено вигукнув Ах-мед.— Це парк, де є гойдалки, килим-літак, кімната жахів і сміху. А от що таке Вассер-парк — не знаю.
— Вассер-парк — водопарк. Там багато різних птахів, там дуже красиво,— пояснив дідусь.
Розпрощалися. І дідусь повів Луїзу спати. Вона ще довго щебетала, згадуючи Ахмеда і Лейлу, і нарешті заснула зі щасливою посмішкою.
Наступного дня свято продовжилось. Діти каталися на каруселях і гойдалках, ласували гарячими духмяними балабушками з часником, а потім солодкою ватою — рожевою, білою, голубуватою. Лейла голосно сміялась і не хотіла залишати Пратер, коли дідусь запропонував усім сідати в машину.
— А як же Вассер-парк? Там на нас чекають птахи, ми повинні їх підгодувати.
Ці слова переконали Лейлу, вона весело стрибнула на заднє сидіння автомобіля і покликала Луїзу:
— Сідай поруч!
Через хвилину друзі мчали вулицями Відня. І ось Вассер-парк! Здавалося, що птахи з усього світу зібралися тут — чорні і білі лебеді, павичі, гуси, качки, чайки з чаєнятами. Дідусь Йоган роздав дітям по шматочку хліба, щоб почастували птахів. Здійнявся гамір. Чайки намагалися вихопити хліб прямо з рук. А один чорний лебідь образився і засичав на Лейлу. Вона злякалася і почала було вже плакати. Дідусь підхопив її на руки.
Дівчинка поклала голівку йому на плече — вона стомилась і хотіла спати…
Того вечора дідусь Йоган про щось довго розмовляв з батьком Ахмеда.
Уранці Луїза ледь дочекалася, поки прокинеться дідусь Йоган, щоб дізнатися, коли прийдуть Ахмед і Лейла та які будуть розваги. Але дідусь Йоган, похитавши головою, сказав:
— Гадаю, що вони більше не прийдуть. їхній батько вирішив повернутися якнайшвидше на батьківщину. Там для них буде краще.
— І я їх більше не побачу? — збентежилася Луїза.— Адже ми подружилися! Ми ж збиралися у Віденський ліс! Дідусю, що ж тепер буде?!
Довго-довго лилися сльози з очей дівчинки. Дідусь Иоган мовчав. Він знав, як важко розлучатися з друзями.
Цілісінький день Луїза не знаходила собі місця, блукала доріжками саду. Ось сизо-голуба ялинка, яку завжди на Новий рік прикрашають гірляндами. А ось кучерява берізка. їй стільки ж років, як і Луї-зі: її посадили в день народження дівчинки… Ходила біля барвистого квітника, але навіть квіти не втішили.
Луїза повернулася до своєї кімнати. Спробувала вишивати нову сукеночку для ляльки Катрін. Шити і вишивати навчила Луїзу бабуся Хана. Але сьогодні все падало з рук.
Раптом наче зелений промінчик підморгнув дівчинці.
«Та це ж Віденський ліс — моя чарівна кулька,— збагнула Луїза,— як же це раніше я не згадала про неї?»
Луїза підхопила кульку обома руками, вибігла в сад і побачила, як мама у пишній довгій сукні з маленькою гаптованою сумочкою в руці сідає з татом в автомобіль.
— Куди ви? — запитала Луїза.
— В оперний театр,— відповів батько.— Ти будеш вдома. Слухайся бабусю й дідуся…
Луїза пішла у сад, сіла на лавці і задивилася в чарівний екранчик.
«Де ж то зараз Ахмед, Лейла? Невже більше ніколи ми не зустрінемось…»
За кілька хвилин, не вірячи своїм очам, Луїза побачила над парканом смагляве обличчя Ахмеда. Він стрибнув у садок, підбіг до дівчинки і, ніяково усміхаючись, простяг їй маленьку лялечку — хлопчика в яскраво-червоній вовняній шапочці з китицею, синіх шароварах і камзольчику з блискучої тканини — турецькому вбранні.
— Це тобі на пам’ять! Ми завтра від’їжджаємо. Твій дідусь покликав до татка лікаря і дав нам грошей на дорогу. Твій дідусь — чарівник Зігмунд! У нього дуже добре серце. І ти на нього схожа! Спасибі тобі.
Луїза ледь стримувала сльози:
Ми з тобою збиралися у Віденський ліс, хотіли знайти там чарівне дерево.
— Не журися, Луїзо. Татко казав, що у нас, у Туреччині, теж є чарівні дерева. Кожен повинен шукати дерево, щастя на рідній землі. Ти знайдеш його у Віденському лісі, а я — на батьківщині. Не сумуй, Луїзо. Коли ми виростемо, то обов’язково зустрінемося.
— Добре! — посміхнулася Луїза.— Треба вірити в казку, дуже вірити, тоді все збудеться. На, візьми на пам’ять! — І вона простягла Ахмеду кульку-екранчик.

(Макаревич Ганна)

http://onlyart.org.ua/?page_id=37409

Категорія: Казки | Додав: Поля
Переглядів: 546 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
[02.12.2016][Диктанти українською мовою]
Диктанти з української мови для 6 класу (0)
[23.03.2016][Привітання]
Привітання сину в День народження (0)
[18.04.2016][Твір]
Твір на тему: "Моя улюблена книга" (0)
[29.10.2016][Твір]
Твір-опис "Український рушник" (0)
[16.11.2016][Привітання]
Привітання з зимою (0)
[23.10.2016][Твір]
Твір на тему "Звуки осені" (0)
[08.11.2016][Казки]
Казка про зубки (0)
[29.12.2013][Твір]
Твір розповідь на тему "Природа" (0)
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]