Восени Що казати, восени радісно людині!
та вминає кавуни,
ця куштує дині.
Мова мамина палка
лине з відучора:
— З’їв би, синку, огірка,
спробуй помідора.
Голос тата чую теж у кімнатній тиші:
— Що ж ти яблуко жуєш,
грушку не скінчивши?
З’їв сливок я рівно сім,
персик в роті тане…
Доки я усе не з’їм,
зима не настане!
(Віталій Березінський) 
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на «ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
(Ліна Костенко)
Є в осені первісної
Є в осені первісної
Коротка, але чудова пора -
Весь день коштує як би кришталевий,
І променисті вечора...
Порожніє повітря, птахів не чутно більш,
Але далеко ще до перших зимових бур
І ллється чиста і тепла блакить
На відпочивальники полі...
(Ф. Тютчев) Шепіт, шелест, шерех листя...
Ходить осінь золотиста,
Жовтокоса, багряниста,
З тихим шумом падолисту.
Шелест, шурхіт по діброві...
Стиха осінь колискові
Шепче нам про неба просинь.
Шепче осінь. Шепче осінь...
(Т. Корольова) Скільки барв кругом розлито:
пурпур, охра, зелень, просинь.
Це минає тепле літо,
золота надходить осінь.
Край наш, писанка неначе,—
треба тільки вміти бачить!
(Сергій Сухомлинський) Довго хмарами небо покрите було...
Довго хмарами небо покрите було,
довго землю встеляли тумани,
а сьогодні — дивлюсь — і весна, і тепло,
і блакить, і повітря весняне.
Все радіє, живе і співа навкруги,
ніби дихають луки і ниви,
і в струмки обертаються білі сніги,
і туркочуть, як голуби сиві.
Я стояв і дививсь, і здавалось мені,
що кричать журавлі десь в блакиті,
що несуть вони нам і любов, і пісні,
і тепло, і розкоші, і квіти.
Я дививсь і радів, що минула зима,
що весна наближається, літо...
Коли глядь — уже сонця ясного нема,
небо ж хмарами сизими вкрито...
Осінь Давно вже попрощали нас
З-під неба журавлі,
Пташки замовкли у гаях,
І втихло на землі.
Вже ліс убрав багровий стрій,
Зів’ялий лист паде, —
В гостину з півночі до нас
Грізна зима іде.
Припали квіти до землі,
Туман наліг кругом,
Ще день, ще два — і вісі поля
Заснуть глибоким сном.
Лиш розгулялися вітри,
Лісами зводять шум,
На нивах стебла гнуть сухі
І ломлять, мов на глум.
У хату діточки біжать:
«Де ділася весна?
Чому вже сонечка-тепла
І радості нема?»
Вже темна осінь надійшла,
Зів’ялий лист паде,
По листю повагом до нас
Грізна зима іде.
(Сидір Воробкевич) Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п'ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.
(Ліна Костенко) Осінній пізні часом Осінній пізні часом
Люблю я царськосельський сад,
Коли він тихою полумглою,
Як би дремотою, охоплений
І белокрылые бачення
На тьмяному озера склі
У якийсь млості онеменья
Коснеют в цій присмерку...
І на порфирные ступеня
Катерининських палаців
Лягають похмурі тіні
Жовтневих ранніх вечорів -
І сад темніє, як дуброва,
І при зорях з темряви нічної,
Як відблиск славного минулого,
Виходить золотий купол...
(Ф. Тютчев) Осінні танці Вітер взяв сопілку в руки:
— Ду-ду-ду!
Хто зі мною потанцює
У саду?
Захиталися жоржини:
— Може, й ми!
Тільки ти нас над землею підійми!
— Шкода часу,— вітер каже,—
Підіймать!
Видно, вам не доведеться танцювать!
Тут як зірвуться листочки із дубка,
Із вербички, із берези,
Із кленка,— хто червоний, хто жовтавий,
Хто рудий, а хто трішечки зелений —
Молодий.
Як закрутяться у танці
Угорі! І низенько над землею,
У дворі. Вітер кинувся за ними:
— Ой, ду-ду!
От хто вміє танцювати
до ладу!
(К. Перелісна) Айстри
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні, —
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в'януть, де вічна весна…
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем…
І вгледіли айстри, що вколо — тюрма…
І вгледіли айстри, що жити дарма, —
Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх!..
1905
(Олександр Олесь) 