Сорочка-оберіг

Вишивала мама синіми ниткам, --
зацвіли волошки буйно між житами.
Узяла матуся червоненьку нитку, --
запалали маки у пшениці влітку.
Текст, що розкривається

Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стали квіти України:
маки та волошки, мальви біля хати.
Долю для дитини вишивала мати.

Шила-вишивали хрестики зелені, --
зашуміло листя на вербі й калині.
Золотилось сонце у розлогій кроні.
Вишивала долю, наче по долоні.

Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стали символи Вкраїни:
і верба, й калина, сонях біля хати.
Щастя для дитини вишивала мати.

Білими по білім вишивала ненька,
до ниток вплітала всю любов серденька.
Дрібно гаптувала росяні мережки,
щоб не заростали у дитинство стежки.

Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стала рідна Україна.
Мамину турботу збереже сорочка,
захистять від лиха хрестиків рядочки.

(Леся Вознюк)



Знов гордістю серце проймає

Знов гордістю серце проймає,
За наш волелюбний народ,
За мудрість й красу, що квітчає,
Чудових вкраїнських жінок.

За вишивку, за вишиванку,
За пісню душевну й п’янку,
За працю виснажливу зранку,
Любов неосяжну й палку.

Та смуток і біль переймає,
Що гинуть герої в АТО,
Що схід у боях наш палає,
На пекла вогненнім плато.

І внутрішній, й зовнішній ворог –
Дракон двоголовий бридкий,
Війною й податками морить,
Тариф геноциду страшний.

І нищать святу Україну,
Грабують і душать людей,
Найкращу у світі країну,
Земельку майбутніх дітей.

Та віру людей не зломити,
У небо молитва зліта.
До Господа-Бога молитись,
Щоб нам Україна цвіла.

(Люлька Ніна)



Вишиванка - символ Батьківщини,
Дзеркало народної душі,
В колисанці купані хвилини,
Світло і тривоги у вірші.

Вишиванка - дитинча кирпате,
Що квітки звиває в перепліт,
Материнські ласки, усміх тата,
Прадідів пророчий заповіт.

Вишиванка - писанка чудова,
Звізда ясна, співи та вертеп.
Вишита сльозою рідна мова,
Думами дорога через степ.

Вишиванка - біль на п`ядесталі,
Слава, воля, єдність, віра - ми.
Журавлем курличе, кличе далі,
Стелить вирій взорами-крильми.

Біля річки дитинча кирпате,
Кинуло віночок в часу тлінь -
В плетиві надії, мрії, злато,
Загойдалась пісня поколіннь.

Колисанки не забудь дитино,
В серці вишиванку залиши...
Не зліпити болем Батьківщину,
Як розбите дзеркало душі.

(Юрій Лазірко)



Вишиванка.

Мама вишила мені
Квітами сорочку.
Квіти гарні, весняні:
- На, вдягай, синочку!
В нитці – сонце золоте,
Пелюстки багряні,
Ласка мамина цвіте
В тому вишиванні.
Вишиваночку візьму,
Швидко одягнуся,
Підійду і обніму
Я свою матусю.

(В.Крищенко)



Моя вишиванка

Я встану рано-вранці, на світанку,
Як спалахне на квіточці роса.
Вдягну найкращу в світі вишиванку
І оживе, засвітиться краса
В промінні сонця. І моя сорочка
У рунах, в квітах зразу оживе...
З чарівних квітів я сплету віночка
Й над світом щира пісня попливе.
Сорочка, що матуся вишивала,
Сердечко гріє, душу веселить.
Бо ж мама щастя-долю закликала.
Цей оберіг в житті нас захистить.

(Надія Красоткіна)



Свята сорочка

Свята сорочка вишивана –
Це оберіг і захист мій.
З любов’ю вишивала мама,
Як символ віри і надій.

Як символ звичаїв народних,
Як подарунок дорогий,
Лягав стібок один за одним:
Червоний, жовтий, голубий.

Червоний колір – то кохання,
Чорніє кольором рілля,
Жовтіє нива колосиста,
А синій – ріки і моря.

І на свободі, і в неволі
Свята сорочка кожну мить
Під час випробування долі
Від негараздів захистить.

Той зміст барвистих візерунків
В житті – основа всіх основ,
Символізує одночасно
Свободу, щастя і любов.

(Маша Сладкова)



Вишиванка

Тремтіла у душі гірка сльоза
І спогади кружляли журавлями,
Летіли в день той, як нічна гроза
Розводила мости між берегами.
На тому березі лишилась назавжди
Прекрасна юність, наче квітка раю.
О, світ жорстокий,юність не кради,
Нехай вона в любові достигає.
Рука торкалася старого полотна
І пестила юначу вишиванку.
Скільки доріг пройшов в своїх літах
Та ця сорочка – зірка на світанку.
Схрестилися в узорах кольори,
У них любов, надія та розлука
І світлі дні щасливої пори –
Безхмарне небо й Материнські руки.
Сльоза тремтіла в стомленій душі,
Покрили берег юності тумани, –
Лиш вишиття вливалося в вірші
І рубцювало застарілі рани.
Сьогодні вишиванці сімдесят
Та в кольорах її весна квітує,
Не відцвітає молодості сад
Й наснагу з того берега дарує.
Я вишию на полотні любов
червоними нитками що, мов кров
і голкою я поведу життя,
це буде наче каяття.

Любити я не присягалась,
я просто голкою вела.
Повір, я навіть не старалась,
вагатись також не могла.

Одна за одною нитками
відтворювалось забуття:
усі стежки, що називала я шляхами
і та єдина стежка в майбуття.

Я вишию на полотні розлуку,
самотнім криком журавлів.
У вишиванці відтворились звуки,
мов у сльозах вода дощів.

Я вишию на полотні печаль,
що все ж веде до здійснення бажання,
немов в останнє я погляну в даль,
побачивши небес зітхання.

Дрібною голкою по полотні
я поведу стежину в майбуття.
То буде гарно, наче в сні,
я вишию на полотні життя.

(Ольга Царицанська)