Єдина, з твоїх фантазій
Мені в пам’ятку єдина…
Мужчина з крилом підбитим
Схилився над юною жінкою.
Вуста її спрагло кличуть,
А руки горять з розпуки,
А перса пашать безсоромно,
А юні коліна тремтять.
Мужчині ж вона не до пари,
Бо крила, хоча б підбиті,
Йому пахнуть небом гордим.
Ні знятися він не годен,
Ні взяти її за дружину:
Він — небесен, вона ж земна.
А вона ж в очманінні юнім,
Вся онімблена мудрістю статі,
Так розкрилася чистим лоном,
Так заламує руки в млості,
Затуливши собою від нього
Своїх двійко незламаних крил…
Жінка завжди лежить горілиць
На своїх нерозлітаних крилах,
Бо ж, поламана мудрістю матері,
Лиш крильцятами персів злітає
До мужчини з крилом підбитим…
Єдина, з твоїх фантазій
Мені в пам’ятку єдина.
(Іван Драч) 
Подаруй мені частинку тепла,
Що колись тобі віддала.
Подаруй, щоб не знати і забути,
Що таке любити без відповіді.
Подаруй.... І я буду з тобою
Цієї зіркової, ночною добою.
Для мене ти - найрідніша.
Не можу без тебе, дорогий!
Так ніхто не кохав Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…
(Володимир Сосюра) Лебедина вірність Вдвох вони долають, розсікають хмари,
Вдвох вони у щасті, вдвох вони в біді.
Лебідь і лебідка все життя у парі,
Лебеді кохають тільки назавжди.
Лебедину ніжність дати б для людини,
Менш було б розлучень, менш було б образ.
Люди - не постійні. Пари ж лебедині
У житті кохають вірно й тільки раз.
(Євгенія НАЙЧУК) Нам лежати у високих травах
і снувати павутиння слів
небо гаптувати солодкавим
доки місяць срібло не розплів
нам померти у глибоких росах
до схід сонця і до каяття
а тоді внесе простоволоса
наше ненароджене дитя.
(Іван Ольховський) Етюд кохання Кохати — нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати — це щомиті дивуватись,
Це — задихатись з подиву — любові.
Це — припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
А потім дивовижніші сплітати.
Кипіти і згоряти од розпуки
І все спізнати, все знайти в любові —
Шалене щастя і пекельні муки…
Коли не маєш риб’ячої крові.
(Іван Драч)
Я хочу до тебе доторкнутися,
І сказати, що дуже сумую.
Я хочу тобі посміхнутися,
Але посмішки однієї дуже мало
Для кохання, що в серці таїться,
Для любові, що зводить з розуму.
Ні, любов нам не сниться....
Вона просто від нас без розуму!
Я сказав тобі лиш слово Я сказав тобі лиш слово —
Вколо ж шум який піднявся:
В небі сонце задзвеніло,
Гай далекий засміявся.
Подививсь я в твої очі.
Стиснув руку в любій муці.
Білі гуси ген за ставом
Розлетілися по луці…
Заглянув я в твою душу.
До серденька притулився.
Бачу — вишні розцвітають.
Чую — тихий спів полився.
Ах, це десь весна танцює,
Розтопивши білу кригу! —
Переповнений любов'ю,
Я одкрив кохання книгу.
(Павло Тичина) Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим натхненням жить!
П'яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча,
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняється просторам
І землі на світлу радість - жить!
І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить несила -
Ні на що - твоїх єдиних уст!
Не говорім палких освідчень Не говорім палких освідчень –
Словес безбарвних перетертих.
Бо зорі вниз летять у відчаї,
В ту ніч освідчуючись смерті.
Бо трави в темінь проростаючи,
Життю освідчуються в ночі.
Тож зрозуміймо, не питаючи,
Свою задуманість пророчу.
І розкажім собі обіймами
Про тишину над оболонями.
Най зорі падають невпіймані,
Минаючи твої долоні!
Тож розкажім собі безмовно так,
Тож розкажім собі цілунками,
Як спивши соку велемовного,
Вночі трава зростає лунко.
І будьмо так! – мовчання мовбито,
З багатомовними очима…
Свою любов безслівно мовити
Навчімо, дівчинко, навчімо.
(Григорій Чубай) Ти любиш мене, але не знаєш,
Що я живу не тобою.
Ти любиш мене, але таешь
У своїй любові тільки мною.
Не витрачай на мене марно
Романтику почуттів своїх!
Адже я ніколи не буду
Взаємністю танути в них!
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю
(Ліна Костенко) Не проси мене: "Люби!"
Я любити не навчилась ...
У моєї доброти
Вверх бере наївна щирість.
Не кажи мені: "Пора" -
Це звучить, немов покора ...
Не примушуй - не раба,
Не шуканням грошей хвора.
Не печаль бурхливу кров.
Бережи останнє слово,
В нього доказ - без основ -
Час поняття тимчасове.
Я - і радість, і печаль,
Ти ж, напевно, з цим змирися.
Не шкодуй, коли не жаль,
І як жаль, то не журися ...
Як підеш - звичайно йди.
І назад не оглядайся,
Щоб не було більш біди -
Полюбить не обіцяйся.
Мрій, надійся - все ж мовчи,
Будь і тихим, і шаленим.
Тільки вірити навчись
І чекати ще на мене ...
Будь відвертим, як дитя.
Зрозуміти й пояснити
Треба вміти це життя.
Треба вміти і любити,
І прощати, й берегти
Кожен дотик, кожне слово ...
Треба вміти віднайти
Щастя твоє кольорове ...
Закохана Ось на тому й ущухла злива,
Розійшлися з під’їзду всі.
Ти брела по струмках, щаслива
В загадковій своїй красі.
Били блискавки ще тривогу,
Розтинаючи небосхил, –
І веселка тобі під ноги
Опустилась, чудна, без сил.
Довго вітер уперто віяв,
Але чомусь і він тепер,
зазирнувши тобі під вії
У волоссі твоєму вмер.
Через вулиці нахололі
Повз очей зачарований хміль
Йшла ти в сонячнім ореолі
Невідомо куди й звідкіль.
Йшла, та й годі. Може, з роботи,
В магазини чи на базар.
Дріботіли маленькі боти
Об розчулений тротуар.
Не дивилася ні на кого,
Йшла й не чула, напевне, ніг.
Але щастя твоє ще довго
Голубіло з очей у всіх.
(Василь Симоненко) Заснути б в твоїх обіймах,
Зустрічаючи з тобою світанок.
Зловити б на зоряному небі
Нашої спільної мрії секрет.
Але зараз все не так-то просто.
Залишається нам тільки чекати,
Щоб почути, в темряві ночі,
Ті слова, що хотіли сказати.
Люблю. Лелію. Обів'ю
її — прозоро-мармурову,
свою весну таку вирову
в жагучі вінця переллю —
весну свою;
і дзвінко з вінців будем пить
отруту спрагло — пелюстками,
і будем п'яні, а за мить
впадем осінніми листками —
за мить — любить.
(Василь Чумак) Знайди мене Знайди мене у цім шаленім світі,
Хоча б на мить, що вічністю стає.
Знайди мене в осіннім верховітті,
Знайди мене таку, яка я є.
І буду я пересипати ніжність
З пожовклим листом у свою любов.
І буду я благословляти вічність
Збагрянених незайманих дібров.
І буду я пересипати ніжність
З пожовклим листом у твою любов.
І будеш ти благословляти вічність,
В якій мене хоча б на мить знайшов.
(Катерина Кособлик) 