Відкриття нових горизонтів
Це було вперше, коли мені дозволили здійснити таку велику мандрівку. Справа в тім, що ми з моїм другом дуже полюбляємо подорожувати. І ось одного разу ми спромоглися на досить цікаву мандрівку. Передбачувана пригода була досить складною, бо потрібно було подолати понад сімдесяти кілометрів. Але це було варто того. До цієї мандрівки ми готувалися декілька місяців як фізично, так і морально. Ми склали наш маршрут і чекали слушноі нагоди, щоб його подолати. І ми нарешті спромоглися . Дістали своє спорядження та велосипеди і відправилися на пошуки нових вражень.
Спочатку ми проїхали доволі знайомими загазованими міськими вулицями і виїхали до проміжної зони. Вона вже суттєво відрізнялася своєю свіжістю повітря та кількістю зелених насаджень. Подолавши ще декілька кілометрів ми покинули місто та направилися у загадкову долину.
Ми проїжджали велике поле, засаджене якоюсь зерновою культурою. І легесенький вітерець спричиняв ефект хвиль на цьому полі. Поле, неначе, жило, дихало, пересувалося. Схожу картину я бачив подорожуючи автомобілем, але зараз це було зовсім інакше. В машині не можливо відчути подих вітру. Тож порожня траса та відсутність будь-яких будівель дозволяли нам відчути дорогу по-новому. Здавалося, що ми пливли цим величезним зеленим полем. Це нас так захопило, що ми й не звернули уваги як
промайнув час і ми приблизилися до невеличкого села. Воно нагадувало справжні українські села, які ще декілька десятків років тому так густо були розкинуті на теренах нашої Батьківщини. Тут були і мальовничі яблуневі сади, і яскраво-зелені пасовиська, і мілководні озерця. Ще декілька хвилин і ми промайнули це село. За ним розкинувся величезні лани, яким, здавалося,
немає меж. Але згодом вони все ж таки скінчилися і перейшли у поле із соняшниками. Тисячі жовтих кілець дивилися на нас. Ця картина була настільки яскравою, що ми просто не могли відвести від неї очей. В середині одразу стало якось радісно та тепло, одразу оновилося бажання продовжувати мандрівку.
Сонце вже почало сідати і наша подорож добігала кінця. Але за планом маршруту ми повинні були дістатися ще одного місця. Цим місцем виявився берег ріки. Ми під'їхали до величезної кручі, з якою відкривався чудовий вид на велику частину ріки. Стоячі тут, на певній висоті, відчуття свободи переповнювало мене. Увесь краєвид був настільки прекрасним, що перехоплювало подих. Ми вирішили спуститися до ріки та відчути іі вечірній подих. Все навкруги здавалося таким загадковим. На мить мені здалося, що я
такого ніколи не бачив: верби склонилися і опустили свої віти до води, ніби гладячи ії. Сама ж поверхня води нагадувала дзеркало. В ній було видно усе небо, усі хмарки. Здавалося, що я не міг прийти до тями. Розумів, що схожу картину я бачив десятки разів, але все одно не міг відірвати погляду. Сонце, яке майже сховалося за обрієм, намалювало стежку на воді, змінило колір
усього навкруги. Здавалося, що все ожило, почало рухатися. Десь неподалік на воді виднілися маленькі чорні силуети. Це були качки. Було чутно як качка кличе своїх діточок пливти за нею. Але їм кортіло ся лише бавитися та пірнати. Сонце вже повністю сховалося і все навкруги вмить завмерло. Ми вирішили швидше повертатися, щоб ніч не застала нас удорозі.
Почали з'являтися перші зірки. І темрява потроху почала охоплювати все навкруги. Оточуючий світ ховався в ній і засипав в очікуванні нового дня.
Яка ж все таки прекрасна природа України!
|
