Петро Федорович у тюрмі, і читач чекає розповіді про його перебування там. Автор кількома промовистими деталями малює тюрму, називаючи її страшною схованкою, порівнюючи з підземною норою, і веде читача до нових суперечностей, подаючи спогад, контрастний до дійсності: картина дитинства малого Петра, сповнена ніжності, любові. Ніщо не віщує лиха ні родині, ні хлопцеві. Та ось розгортається біографія героя, він вступає у життя, спілкується з товаришами.
Ми не будемо зараз зупинятися на характеристиці кожного з чотирьох товаришів, їх образи подані реаліс-тично, в еволюції, через поступове нагромадження пев-них властивостей. При уважному читанні тексту вчитель без особливого напруження знайде характерні деталі й штрихи, простежить розвиток кожного з цих чотирьох соціальних типів, покаже соціальні суперечності, які відобразилися в них, пов’яже з певною історично конкретною дійсністю — як це робиться завжди при аналізі персонажів. Але, очевидно, цього не досить. Всі персонажі включені в більш загальну систему і загальну проблему. Ці чотири приклади різної свідомості пов’язані в єдину систему однією проблемою: життя не таке, яким воно повинне бути за природними законами. Воно спотворене. Хто ж його спотворює? «Лихі люди». Вирішенню проблеми, хто ж ці лихі люди, і присвячено твір, то ж не дивно, що проблема сформульована в заголовку.
Як і завжди, коли членується твір на якісь частини, треба знайти ті наскрізні елементи, які пов’язують ці частини в одне ціле. Таким наскрізним елементом є різні відкриті і підтекстові форми, пов’язані з проблемою «лихих людей». Тут особливу роль відіграє словесний образ автора.
Спершу «лихі люди» — це «злодії і душогуби», але і в самому співчутливому мовленні про них у авторській вихідній семантичній системі і в змалюванні одного з них — Телепня ця теза заперечується, а на її місце ви-пливає інша думка. Повернімося до картини, коли Петро Федорович пише, до того моменту, коли він, кинувши писати, збирається з думками. «Коли це зразу—щось загуло коло двору і стихло». Так невизначено «щось загуло» та ще й «зразу» (раптом) кажуть тоді, коли чекають якогось лиха.
Ціла зграя людей увалила в сіни, брязкаючи шаблями, цокаючи шпорами... Сумно той брязкіт і цокання обізвались у його в серці... Він догадавсь...
Хто ж тут лихі люди? Чи людина скромна і благо-родна, яка невтомно сидить за столом, виливаючи на папері біль душі, чи ті, з шаблями, шпорами чужі люди (в.арто звернути увагу на буквальну синтаксичну подібність: «лихі люди» — «чужі люди»), які поралися у його добрі? Цікавого смислового нашарування набуває слово добро. Воно тут юе має значення матеріальних цінностей (хоч при обшуку мовиться саме про речі), воно означає цінності духовні, адже добро Петра Федоровича — це його папери. «Чужі люди» «ув’язували його папери». Тут слово добро набуває ще й іншого відтінку, ці папери — те добро, яке хотів зробити людям Петро.
Щойно натякнув автор на те, хто ж «лихі люди», як відразу ж ця думка заперечується офіційною чуткою, пущеною між людей.
Змалювання Телепня у тюрмі знову наводить на думку, що «лихі люди» — це ті, які «темної ночі» перевели Телепня «в темний покій». Ясна річ, не буквально ті, а ті, що наказали це зробити,— «лихі люди» в усій системі царського самодержавств.а. З ними Петро стикається, як тільки ступає за поріг отчого дому. Ось він у школі, і перше, що бачить тут,— це жорстокість: учитель примушує його бити товариша лінійкою по пальцях. Петрусь розплакався, але не зміг цього зробити, зате Шес- тірний бив з насолодою: «щоки почервоніли, ніс роздався, очі насупились-позеленіли». Добрим такого хлопця не назвеш. Так формується не лише вдача (це вже обрана життєва позиція) — так формується майбутня «лиха людина», і цьому сприяють школа і вчитель.
|
