Україна ж — це країна барокко... Україна ж — це країна барокко.
Мандрувати нею — для ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати все. І скільки б не їхав,
бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п'ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
тобто їх нема, криниці відсутні,
але є сліди, і це дозволяє
подавати прогноз у вигляді віри
в неминуче. Тому що наша земля є
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.
Це підпільне барокко влаштовує опір
і цвіте шалено навіть в уламках,
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
Катувати зручно в палацах, замках,
а в каплицях тісно. Тому каплиці
є найперший крок углиб України.
Мені видно все з чужої столиці.
Все на світі можна підняти з руїни,
крім живої крові, як ми вже знаєм.
Напиши, чи всі живі та здорові.
Чи літають ангели над Дунаєм,
чи дощі у Львові, чи досить крові.
(Юрій Андрухович) 
Розцвiтай, Україно Розцвiтай, Україно,
Ти квiтками калини
I рости, Україно, синiв,
Щоб вони тебе милу
Захищати зумiли
Вiд усiх чужакiв-ворогiв.
А дочкам своїм, рiдна,
Ти наказ рознеси всiм,
Щоб синочкiв ростили своїх,
До науки привчали
I добру щоб повчали
Та поваги до рiдних батькiв.
Хай буде Україна
Багата та сильна,
Та щоб горя не знала вона,
Щоб була вона гарна,
Щоб була вона вiльна,
Україно моя чарiвна!..
Нам сам Бог помагає
Й землю благословляє,
В боротьбi за життя нас веде
За свою Батькiвщину,
Бо немає країни
Краще нашої бiльше нiде!..
Сторіччями здригався наш народ
Від ярм, від зрад й кривавих заворушень,
І мову як духовний ополот
Втирали в бруд прямісінько у душах.
Шевченко вмер. І Лесі вже нема.
Є незалежність. Є уже свобода.
І все одно ще темно від примар.
І все одно щось гірко труїть воду.
Чужі слова, задурені серця.
Забувши дар небесного отця,
Полову слів переминають в роті,
Не в тому річ, які це почуття,
Не в тому річ, про що нам розмовляти,
Ти просто не вартуєш співчуття,
Якщо себе не здатен поважати.
Здобути нам кортить авторитет,
І є одна у нас дорога –
Піднявши гідність, йти вперед.
Плазуєш – обітруть об тебе ноги.
Невже всі ті, чий прах – оця земля,
І не народжені ніким ще діти
Вартують того, в ницих щоб ділах
Й кульгавим словом їх сквернити?
Ні, це не пафос. Це молитва вам,
Сини народу – Фенікси крилаті,
Цінуйте, пийте рідні ви слова,
Із попелу ви будете вставати.
Наша Батьківщина Там, де море є глибоке,
Де заквітчані Карпати,
Де степи такі широкі,
Що очима не обняти, -
Там є наша Батьківщина -
Україна!
Там, де сонечко іскриться,
Де весняний вітер віє,
Де на горах є столиця -
Наш великий, славний Київ,
Там є наша Батьківщина -
Україна!
(Леонід Полтава) Україні Ти синім небом дивишся на мене,
Щоб я, бува, душею не зачах.
В моїх ночах — тополь свічки зелені,
В моїх ночах, в задуманих очах.
В моєму щасті твого щастя зливи,
В моїй крові пожар твоїх калин.
З твоїх давнин на плечах вітер сивий,
Гіркий, печальний вітер, мов полин.
За мною ходять твого горя тіні,
Лицем до твого сонця я встаю.
В твоїм сумлінні — і моє сумління
По проводі життя передаю.
З твоїх знамен несу червоне кредо.
Впаду як треба. Тільки ти — іди.
...Дивлюсь вперед. І бачу попереду,
Себе з тобою бачу назавжди.
(Грицько Чубай) Тобi, Україно Моя ти рiдна Україно,
На прапорi твоїм блакить,
Багата й сильная країна,
Де жито в колосi шумить.
Пройшла страшний ти час розрухи,
Голодомору i вiйни,
Розправили величнi крила
Твої знедоленi сини.
Iз козакiв тi українцi,
Що пiдняли тебе з руїн,
Й поставили тебе, убогу,
На рiвень iнших всiх країн.
Тепер ти вiльна, Україно,
Нiхто тебе бiльш не згнобить,
Нiяка сила не зламає
I щастя нам не вкоротить.
Ми ворогiв своїх здолаєм,
Могутнi станем i мiцнi,
Свободу втримаєм руками
Й складатимем про це пiснi.
Коли ж бридкi жадiбнi руки
Простягнуть вороги до нас,
Згуртуєм ми свої громади,
Бо вже тодi прийшов наш час.
За нашу правду i свободу
Життя спокiйно вiддамо,
Як нашi предки воювали
За наше щастя i добро.
Здобудем волю i свободу
Ми для онукiв та дiтей,
Здобудем славу i майбутнє
Для України та людей!..
Україні Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу!
(Василь Симоненко) Україна Україна, любі діти,
Наш чудовий край.
Там ліси і полонини,
І луги, і гай.
І річок прудких багато,
І рибок в них тьма,
Все те, все, кохані діти, -
Вітчизна свята.
Україна - це біленьки
У садках хатки,
Ниви збіжжям засіяні,
Запашні квітки
І міста розлогі, чисті,
Знай, дитя, це, знай.
Україна наша рідна –
Це чудовий край.
Україно, Україно,
Мій рідний краю,
Цілим серденьком дитини
Я тебе кохаю.
І щодня шлю молитву
Всевишньому Богу,
Щоб послав нам в Україну
Щасливу дорогу.
(Іванна Савицька) Що вам розповісти про мою Україну?
Невже, про її шрами на грудях і синці на спині?
Усі ці постійні шалені істерики безупинні,
І ти вже не розумієш: "Вона охрініла? Чи ти охрінів?"
Ти вже не знаєш, ні де ти… Ні як ти…
Відвідуєш книгарні і кінотеатри без книг і стрічок.
Спробуєш проповідувати, чи принаймні переповідати,
А вона погляне на тебе і каже: "Патом, старічок…".
Ну звичайно, можна щось заперечити.
Згадувати закони про доступ до інформації,
Але дивишся на її чорні зуби і голі, холодні плечі.
І розумієш: конвенції їй реально при сраці.
Нічого не залишається, як мовчки любити:
Розхристану, голу і п’яну. Навіки віків!
Ніколи не заперечувати, не брати і не просити,
Бо вона охрініла, і ти охрінів…
(Григорій Семенчук) Лист Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщина німа!
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі
Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.
А пусті, нескінченні, бездонні ночі,
А ворожі, навіки вже страчені дні,
Коли марно палаєш, а ворог регоче,
А доба ось гримить у залізі й вогні.
І от знову дощі. Не дихнеш, не промовиш
Крізь завісу просторів у скудний мій день
Ані леготом піль, ані квітом любові,
Ані шумом топіль, ані вітром пісень.
Та у муках ночей, під нещадними днями,
За безкрилим триванням цих згублених літ
Виростає ось мудрість, важка наче камінь,
– Одинокий безрадісний плід.
(Євген Маланюк) 